1794

— Ми не злодії і не грабіжники, ви отримаєте назад свої гроші. Але мусите негайно покинути екіпаж. Можете вийти самі або вилетите носом уперед.

Цього вистачило. Пасажири вийшли. Тільки коли від’їхали на кілька десятків метрів, почули, як чоловік вилаяв їх навздогін. Вінґе сів біля візника, Кардель позаду. Еміль показував шлях і покрикував на візника, щоб той активніше поганяв коней. Побачивши, що коні ледве йдуть, Кардель видер у візника батіг і ляскав коней, аж поки вони помчали щодуху. Візник спершу намагався протестувати, але потім схопився за лавку й лише лаявся, намагаючись не злетіти в ярок.

У темряві озвався дзвін церкви Ульріки Елеонори — три удари, пауза, три удари. Екіпаж промчав повз міст на Кунґсгольмен. За їхніми спинами озвався дзвін Святої Клари. На обох дзвіницях виставили смолоскипи.

Ось уже Стадсгаґен. Поля вкриті мороком. Дороги попереду взагалі не видно. Залишається тільки видивлятися огорожі й сподіватися, що попереду не з’явиться якийсь несподіваний поворот. Скоро попереду показалося якесь світло, але звідки воно — поки що не видно за пагорбами. Світло відбивається від хмар, і візник полегшено зітхає: тепер уже дорогу видно й можна впевнено гнати далі. Вітер змінив напрямок і приніс сморід. Коні теж його відчули, нанюхали небезпеку, що чекає на них попереду,— форкають, перелякано крутять очима, закидають голови, попереджаючи свого господаря: не треба їхати далі. Тепер уже й удари батога не допомагають, і візник лише виправдовується:

— Їх уже сам диявол не змусить іти вперед. Ви самі бачите чому.

Кардель зібрався був ще щось сказати візникові, але побачив, що Вінґе вже зіскочив на землю і побіг. У пелені диму його не видно, тільки за кашлем можна встановити, де він зараз.

Кардель віддав візнику гроші, нагородив добірною лайкою і виліз з екіпажу. Побіг на пагорб і майже вдарився у спину Вінґе. Той зупинився роздивитися, що відбувається унизу. Жар відчувався вже звідси. Горнс­берґет горів, полум’я охопило вже половину даху. Кілька вікон вилетіло й зараз крізь них пожежа тягла свої язики до неба.

Тепер уже Кардель відірвався від Вінґе, чує, як той десь за спиною вигукує його ім’я, але щодуху біжить до будинку. Спускається в сад, пробігає між яблунями — найближчі вже теж запалали, як маленькі факели навколо великого багаття.

Кардель мимоволі зупиняється перед воротами, інстинктивно відступаючи від вогню. Полум’я жадібно облизує будинок.

Верхні завіси дверей розтопилися, і двері косо повис­ли на нижніх. За ними видно передпокій. Вогонь охопив стелю й малює жахливі фігури. Химерний вітер дме зусі­біч прямо в будинок, ніби вогонь глибоко вдихає. Поли Карделевої куртки тріпотять на цьому вітрі. Мікель піднімає руки перед обличчям, щоб захиститися від жару, потім зосереджується і змушує ноги слухатися. Біжить мимо дерев-смолоскипів, збігає на ґанок і перескакує охоплений вогнем поріг.

На тому боці його чекає зовсім інший світ. Він примружився, але очі все одно сльозяться від спеки та яскравого світла. Навколо риплять дошки. Полум’я говорить власними звуками, сичить і тріщить, перескакує з однієї здобичі на іншу. І все, що воно ковтає, приєднується до загального хору: дерево рипить і потріскує, перш ніж зникає у вогні, шибки й пляшки тріскаються і розпадаються з жалісним дзеньканням. Повітря тягне вгору, й кожна щілина між дошками пищить і свистить. Стеля над головою перетворилася на бурхливе море, тканина й папери зриваються зі своїх місць і летять догори.

Кардель уже бачив, як червоний півень пожирає кораблі, підбиті іржавими російськими ядрами, і зараз подумав те саме, що й тоді: вогонь — стародавня люта жива істота, яка лише ховається в грубах і камінах, чекаючи нагоди вирватися і зжерти все навколо. Коли вогонь скидає свої пута, не допоможе ніщо. Залишається тільки тікати. Але це не про нього. Йому треба кинутись у вогонь.

26.

Ерік відійшов від Горнсберґета й став біля дерева. Повітря тепле й приємне. Стояв на місці, де поять овець. У поїлці з розпиляної надвоє дубової діжки ще є вода. Час від часу він повільно проводив долонею по її поверхні. У сповненій напруженого чекання тиші спостерігав, як шириться вогонь, провалюється стеля, обрушується дах, здіймаючи в повітря цілий фонтан іскор. Нетерпляче переступав з ноги на ногу. Знав, що своє завдання виконав, але що далі його очікувало? Хіба не мала вона тепер, коли він зрівняв рахунок, прийти, обняти його, прикластися своїми вустами до його, подарувати йому обіцяний поцілунок? Ще раз торкнувся рукою свого неживого обличчя. Чи зможе він відчути її дотик, як раніше?

Відчув на плечі руку. Озирнувся — важко, але з на­дією. Не вона. Це ще не вона. Якийсь блідий і миршавий чоловік. Наче знайомий. А, це той, що знає правду. Він щось каже, але його слова Еріка не цікавлять. Йому швидко увірвався терпець, і він повертається назад до пожежі. Чоловік все не вгамовується, не хоче дати йому спокою, хапає за сорочку й трясе. Намагається привернути його увагу. Зрештою Ерік розуміє, що той хоче: показує то на кресало, то на нього. Ерік Тре-Русур киває.