1794

Анна Стіна надовго затрималася біля ринку, який добре пам’ятала. Потім пішла до Залізної площі, де робітники цілими днями тягали залізо, від якого в кінці дня спина не розгиналася. Повернула на Горнсґатан, пройшла мимо церкви Святої Марії — тут колись панувала Дракониха. Здалеку побачила похорон. Стоїть священник, присутні у чорному одне за одним вклоняються над труною. Анна Стіна йде далі. Ансґаріеберґет — точка, звідки вона піде вниз. На березі її зустрічає Міст зітхань. У потоці під ним риба розганяє нудьгу, плаваючи колами.

Бачить свою тінь. Розуміє, що сонце вже почало хилитися до заходу. Це ж треба, як довго вона йшла.

Ось під ногами вже й Лонгольмен. Ліворуч від неї будинок, де раніше жив інспектор Б’єркман. Праворуч — дзвіниця в’язничної церкви розтинає вечірнє небо.

Анна Стіна чекає, поки сонце зовсім зайде й спаде ніч. Намагається ще уповільнити кроки, але це все одно недостатньо повільно. Кожен крок наближає її до кінця. Бачить перед собою дерев’яні ворота. Зупинилася перед ними так надовго, що вуха звикли до тиші й почали чути навіть те, що відбувається за стіною: рипіння прядок в останню годину вечірньої зміни, цокання годинника, що безнадійно відлічує час. Дочекалася миті, коли в’язничний годинник пробив кінець робочого дня. Дзвін ще не затих, як вона підняла руку й постукала. І поки слухала дзвін, здавалося, що кінця-краю йому не буде, що він ніяк не змовкне, навіть коли ніхто вже не смикає за мотузку. Дзвони дзвонять і дзвонять, вона досі їх чує. Анна Стіна розгублено роззирнулася, відійшла за ріг, піднялася на пагорб і стала подивитися, що там відбувається. Дзвонить дзвін на Кунґсгольмені, три удари, коротка пауза, знову три удари. На дзвіниці палає трикутник зі смолоскипів. Вона добре знає, що значить цей знак. Подивилася на захід, довго не розуміючи, що бачить. Ніби сонце встає звідти, куди недавно спустилося. Побігла.

24.

У губернаторському палаці відчинили двері для про­вітрювання. Тюко Сетон повернувся на стільці й подивився на ялівцевий лабіринт, куди вийшли подихати гості. Погляд упав на мармурову Мінерву. Сетон посміхнувся. Повернув голову й наткнувся на погляд розкішно одягненого чоловіка. Той почервонів і з виразом огиди відвернувся. Тюко ще ширше посміхнувся: його тут бачити не раді, їм неприємна його присутність, він їм не рівня, але його амбіції і заповзятливість відчинили йому навіть ці двері. Тут зібралися найважливіші люди королівства. Не кваплячись, він вийняв шовкову хустинку й витер щоку — посмішка відкрила рану, гній потік на підборіддя. Трохи згодом, коли вийде до саду покурити, він займе серед них своє місце. Ніхто не насмілиться його прогнати, а він насолоджуватиметься своєю недоторканістю і їхньою розгубленістю, випускатиме дим крізь рану на щоці й дивитиметься, як їх пересмикує.

Музики налаштовують інструменти, публіка на стільцях заспокоюється, кидає останні слова у своїх розмовах, прокашлюються — краще зараз, ніж коли концерт почнеться. Господар представляє твір: написаний рівно сто років тому «Канон ре-мажор». Музиканти приготувалися, перезирнулися і почали: віолончель вступає da capo з восьми нот, далі додаються інші струнні. Друга скрипка повторює за першою, третя за другою, а далі перша повертається з іще вищим тоном, і друга й третя ідуть за нею, зустрічаючись у новій дивовижній гармонії. Шкіра на руках у Сетона вкривається сиротами від цієї величної краси, і він легенько гойдається за ритмом віолончелі. Заплющив очі, закинув голову, не хоче навіть витерти гній, що тече з рани по шиї за комір. Пляма розтеклася шовковою шийною хусткою, а він поринув у музику й цілковитий безмежний спокій.

25.

Кардель біжить крізь темряву, нагнувшись уперед, щоб не так боліло в боку. Підошви його черевиків гучно гупають по землі. У роті вже відчуває присмак крові, але наздогнати Вінґе ніяк не вдається — худа постать мчить далеко поперед нього. Часом з темряви долинають вигуки — Вінґе кличе, щоб він поквапився, біг швидше. Кардель міцніше стиснув зуби, притиснув праву руку туди, де найсильніше боліло, і змусив ноги бігти ще швидше.

Біля митниці Вінґе вискочив перед кіньми й зупинив екіпаж. Гупання серця майже глушить Карделя, але звуки розмови до нього долинають, і він швидко розуміє, у чому річ. В екіпажі вже є люди — дебелий чоловік і молода жінка. Візник намагається впоратися з двома завданнями, які раптово підкинула йому доля: заспокоїти коней, переляканих раптовою появою Вінґе, і захистити право своїх пасажирів їхати винайнятим транспортом. Спроби Еміля вмовити їх поступитися екіпажем навіть Карделеві здаються белькотанням божевільного. Але він поки що не втручався, намагався відхекатися.

Візник замахнувся на Вінґе батогом, коли Кардель заговорив. Спершу показав пальцем на візника:

— Тільки торкнися його, і я засуну тобі батога в горлянку так глибоко, що до кінця життя гикатимеш.

Усім відібрало мову. Кардель повернувся до чоловіка в екіпажі. Не підвищив голосу — давно вже зрозумів, що не треба кричати, щоб погрозу сприймали серйозно: