1794

— Можеш мені допомогти? Вузли — кошмар для одноруких…

Кардель сів до столу й почав розбирати папери. Еміль уважно спостерігав. Майже в кінці Мікель знайшов лист, на якому написано місце й дату. Кардель уважно вивчив аркуш, списаний вишуканим почерком. Поклав на стіл перед собою. Знайшов ще один лист, відклав його до першого. Втомлено потер долонею очі.

— Ох, Емілю…

Вінґе здригнувся:

— Що? У чому річ?

— Усі, хто тебе знає, усі мені казали, що з тобою щось негаразд. Тільки я був сліпий і глухий.

— Про що ти?

— Твоєї сестри немає, Емілю. Вона померла чотири роки тому.

— Та що ти таке кажеш?

Кардель підсунув до нього листи.

— Ось її прощальний лист Сесілу. А це лист парафіяльного священника, який повідомляє про місце й час похорону й висловлює співчуття. Вона записала свою сповідь і наклала на себе руки. Пише, що запроторила брата в божевільню, щоб чутки про хворобу не завадили укласти шлюб, який обіцяв їй розкішне життя. Але потім помітила ті самі ознаки в себе й вирішила отруїтися, поки ще здатна сама випити зілля.

Еміль вражено витріщився. Через якийсь час жалібно проскиглив:

— Жане-Мішелю, вона ж недавно була тут, ще й чверть години не минуло. Пішла пройтися і подумати. Обіцяла, що скоро повернеться.

— Священник написав, що вона підмішала у вино сік аконіту. Коли її ховали, шкіра в неї була сіра й потріскалася. Ти з нею зазвичай зустрічався на Корабельній набережній, чи не так? Ісак Блум і багато інших бачили ці прогулянки. Там був тільки ти, більше нікого. Вона — плід твоєї уяви, Емілю. Увесь цей час ти був сам.

— Ти збожеволів…

— Не я.

Еміль кілька разів перечитав лист і побілілою рукою зжужмав папір. Обличчя скривилося, як від болю.

— Вона просила пробачення. І сказала, що завжди любила мене.

У прощальному листі до Сесіла не було й сліду каяття чи бажання примирення, лише лють від того, що бачила в собі ті самі симптоми, що в наймолодшого брата. З гіркотою описувала, як погіршився її стан: чула звуки, яких не чули інші, з нею говорили якісь голоси, мертві приходили її провідати. Між рядками чітко простежувалося презирство, яке відчувала до таких людей. Вона воліла покинути життя, аби тільки не стати однією з них. Жодного разу не згадала імені наймолодшого брата.

Худі плечі Еміля затремтіли, ноги раптом підігнулися. Кардель устиг підхопити його за мить до падіння. Обхопив його руками, й обоє опустилися на підлогу. Кардель притиснув голову Еміля до своїх грудей і відчув, як сльози промочили його сорочку. Довго так сиділи вони на підлозі, повільно хитаючись із боку в бік.

Почувши, що ридання стихли, Кардель прошепотів:

— Ходімо зі мною, Емілю.

— Куди?

— До Данвікена.

В очах Вінґе спалахнув страх:

— Тільки не в божевільню!

— Ні, Емілю, не в божевільню. Просто в лікарню, до лікаря Несстрема.

21.

На площі Бренда-Томтен Кардель махнув рукою віз­нику. Домовився за кілька шилінгів під’їхати до митниці. Повз них пропливають Корабельна набережна, Слюссен, Седермальмсторґ, Ешта. Екіпаж незручний, щоразу, коли колесо наскакує на камінь, обоє ­сповзають з сидіння. Кардель бурчить лайливі слова й намагає­ться міцніше триматися за бортик. Вінґе взагалі не має сили й безвільно підскакує на кожному горбику. Виснажене тіло його хитається туди-сюди, мов колосок на вітрі. Плач, який спотворював його обличчя, нарешті стих, і тепер Еміль просто байдуже дивився на дорогу. Час від часу яка сльоза ще стікала по щоці.

— Вино й аконіт. Прямо як Сократ… Батько завжди казав: якби вона народилася чоловіком і була не така розумна, могла б стати філософом. У «Оксеншерні» лікували пацієнтів, що збожеволіли від французької хвороби. Якось я бачив, як від аконіту помер кіт. Ніхто не знав, як він з’їв отруту. Може, десь із пляшечки крапнула, а кіт злизав. Або хтось навмисно дав… Він жахливо вив, з останніх сил повз, відштовхуючись передніми лапами, а з рота постійно тік слиз. Зрештою так вчепився щелепами за ручку дверцят на грубі, що зуби поламалися. Ми так і не дізналися, чим завершилася б та боротьба зі смертю,— якийсь дуже сміливий санітар схопив тварину за задні ноги, крутнув над головою і щосили кинув об стіну.

Пальцями витер червоні очі.

— Вона була така справжня, Жане-Мішелю.

Кардель поклав йому руку на плече — а що він ще міг зробити? Хоча й цим навряд чи допоміг.

— Нічого, лікар швидко нам допоможе.

Вінґе змучено глянув на Карделя.

— Мені так уже допомагали. Їхні ліки більше шкодять, ніж лікують.

Кардель поплескав його по плечу й нахилився, шу­каю­чи його погляд.

— Я за життя бачив багато лікарів і шарлатанів. Усяке буває. Є такі, що працюють лікарями, бо не вміють нічого іншого. Інші насолоджуються владою над пацієнтами, повагою. Того, хто вибрав лікарський фах, бо хоче допомагати людям, зустрінеш нечасто, і це справжнє диво. Несстрем мені здається саме таким.

Вінґе похитав головою і до кінця поїздки мовчав. Скоро візник розвернувся і зник, залишивши їх неподалік лікарняних стін. На подвір’ї немає нікого. Здається, що навіть потік з млина втратив волю до життя, уповільнився і тільки й чекає, коли нарешті лід скує його до весни.