Читаем 1794 полностью

Поліційний секретар відкинувся на спинку стільця, склав долоні на животі й переплів пальці.

— Твій друг учора приходив, був дуже засмучений. Влаштував сцену на вході. Якби я не підійшов, мабуть, його кинули б у каталажку, щоб заспокоївся. Сказав, що ти хочеш відмовитися від справи й умовляв мене передати цю роботу йому.

— Еміль був тут?

— З ним узагалі важко було говорити. Точно був засмучений і, якщо я правильно зрозумів, навіть переляканий. Раз за разом він замовкав і до чогось дослухався — не знаю до чого, я нічого не чув. Бо нічого й не було. Не знаю, чому ти раптом вирішив працювати з таким, як він. Хоча ні, мабуть, знаю. Вони дуже схожі з братом, еге ж? Він тобі щось розповідав про своє минуле?

— Небагато. Я знаю не набагато більше від того, що ти мені розказав. Коли я з ним познайомився, він був геть плохий, майже постійно п’яний.

Блум кивнув.

— Після нашої останньої зустрічі я ще порозпитував про молодшого Вінґе своїх знайомих з Уппсали. Є люди, які мені дещо винні. Ти знаєш, що у Вінґе є ще старша сестра? Гедвіґ, якщо пам’ять мене не зраджує. Мої джерела стверджують, що дуже наполеглива й уперта жінка. Коли Еміль зламався, Гедвіґ приїхала по нього — мабуть, їй повідомив хтось із професорів. Вона відвезла брата на віллу «Оксеншерна» й передала під опіку тамтешнього персоналу.

Кардель знизав плечима — для нього назва нічого не означала.

— Це божевільня, Карделю. Вона помістила його в бо­жевільню.

Блум побачив, як Мікель зблід, і простягнув йому пляшку. Потер плечі, щоб трохи зігрітися.

— У всій історії про Еміля Вінґе мене цікавить лише одне — його втеча. Ти сам знаєш, що в закладах для психів заходи безпеки суворіші, ніж у тюрмах. Розбійник утече — дідько з ним, але божевільного на вулиці ніхто не хоче. Злодії крадуть через бідність, нужду чи жадібність, і їх легко передбачити. А що зробить божевільний — не знає ніхто. Психлікарні недарма називають «могилами живих». Припускаю, що втеча Казанови з палацу дожа не була така драматична, як Емілева втеча з божевільні. Для мене це достатній доказ, що Еміль схожий на свого брата не лише зовні. Він ще й так само винахідливий.

— Ти хочеш сказати, що пристав на його прохання?

Блум махнув рукою:

— Та ні, хай Бог милує! Він усе не хотів змиритися з моєю відмовою, я послав його до біса, а коли й це не допомогло — викликав вартового й наказав вивести Еміля на вулицю. Він же звихнувся, це очевидно. Я, до речі, вже чув про це від інших. Кілька днів тому з ним уже був спектакль. Сесіла тут усі знали й поважали, і колеги, побачивши молодшого брата, спершу вирішили, що «привид Індебету» — це не просто прізвисько, що він справді повернувся. Тільки коли підійшли ближче, зрозуміли, що помилилися. Еміль ходив туди-сюди набережною, просто перед управлінням, махав руками і з кимось розмовляв — а був сам-один.

20.

Кардель спробував відчинити двері — виявилося, що вони зсередини підперті скринею. Сердито крекчучи, усією своєю вагою наліг і таки відчинив. Еміль зіщулився в кутку під столом. Захеканий Кардель нагнувся, вперся дерев’яною рукою в коліно й підняв праву долоню перед собою, сподіваючись, що це схоже на примирливий жест.

— Заспокойся, прошу. Я тобі нічого не зроблю.

Трохи почекав, поки дихання остаточно вирівняється.

— Я щойно з поліційного управління. Блум розповів мені, що ти приходив.

Еміль глянув на нього з викликом:

— Жане-Мішелю, те, що ти вважаєш цю справу безнадійною, не значить, що і я маю вважати так само. Справедливість не буває сьогодні одна, а завтра інша. А я ще можу домогтися правосуддя.

— Не сказав би, що Блум з тобою згоден.

Вінґе неохоче кивнув і зашарівся.

— Так, він дав це зрозуміти дуже чітко.

— І що? Ти готовий зупинитися?

— Гедвіґ недавно пішла. Обіцяла мені ще раз усе обміркувати. Якщо ви не зустрілися на сходах, значить, розминулися на вулиці. А ти? Прийшов мені погрожувати, щоб я все покинув?

Кардель випростався і сів на ліжко.

— Емілю, вилазь уже звідти. Розкажи мені про свою сестру, якщо вже я ніяк її не зустріну. Таке враження, що вона в тебе буває тільки тоді, коли немає мене.

— Вона старша за мене, але з вигляду цього не скажеш. Найрозумніша з усіх, кого я знаю. Раніше в нас були проблеми в стосунках, але тепер ми помирилися.

— Вона живе тут чи приїхала на певний час?

— Через нашого нотаріуса дізналася, що я поїхав сюди розібратися з Сесіловими справами і не повернувся. Вона знайшла мене біля братової могили. Приходила туди кілька днів поспіль у надії, що застане мене.

Кардель роззирнувся.

— Скажи, а ті папери, що залишилися після твого брата,— вони тут? Ти їх переглядав?

Еміль похитав головою:

— Мене цікавила тільки квитанція на годинник. А вона лежала майже нагорі.

— Можу я подивитися папери?

— Навіщо?

Кардель знизав плечима:

— Точно не знаю, але чомусь відчуваю, що мені треба на них подивитися. Може, там знайдеться підтвердження чи спростування деяких моїх здогадок. Ніякої ж шкоди не буде? Будь ласка, дозволь мені їх переглянути.

— Дивися.

Еміль показав на полицю, де лежав дебелий згорток, замотаний у коричневий папір і перев’язаний мотузкою. Кардель глянув на Вінґе:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив