1794

Він несе дитину на правій руці, а ліву тримає по­переду як щит від усього світу. Спершу вона крутиться — місце трохи незвичне, але потім ніби згадує їхню попередню зустріч, його велике тіло, запах поту, крові й стокгольмської ночі і заспокоюється. Він полегшено зітхнув і сам здивувався: це ж треба, так переживав, чи прийме його це дитя. Вони прийняли його й минулого разу, але тоді не було нікого іншого, навіть мама кудись зникла. Тільки коли вже перейшли міст, десь між лазаретом і Королівським монетним двором, дещо спало йому на думку. Він майже зупинився, і Анна Стіна відійшла далеко вперед. Побачивши, що він відстав, дівчина стала й запитально глянула на нього. Він розгублено похитав головою:

— Нічого. Вибач.

— Кажи. Що?

— Я більше не відчуваю руки.

Анна насмішкувато глянула на нього й пересадила Карла, показуючи, що він може зробити те саме:

— Зміни положення, якщо рука затерпла.

Він не став пояснювати, що вона не зовсім зрозуміла. Маленька Мая підняла личко, простягла свої ніжні пальчики до його ран і кількаденної щетини й весело засміялася, ніби зрозуміла, що він хотів сказати.

Хмари ліниво пливуть небом, тільки час від часу пропускаючи до землі проміння сонця, якому з кожним днем все важче підніматись у небі. Повітря холодне, але на сонечку ще приємно. На кожному перехресті Кардель показує, куди йти далі, і невдовзі вони бачать будівлю.

Очі Анни Стіни розширюються з кожним кроком. Діти в теплих вовняних пальтечках зі сміхом допомагають збирати врожай з великих яблунь. Декілька хлопчиків балансують на драбинах, зриваючи плоди з гілок, інші внизу ловлять і складають у кошики. Анна Стіна відчуває те, що побачив і Кардель під час першого візиту. Ці діти не такі, як інші сироти. Тут немає міського зла й зарази. Тут повітря сповнене надії і радості.

— Як це можливо?

— Дарованому коневі в зуби не дивляться. Тут твої діти матимуть найкращий дім, який можна уявити.

— Але скільки ж це тобі коштувало?

Кардель згадав заплакане обличчя Еміля Вінґе й відчув, що кукса запекла вогнем, ніби він знову вдарив дерев’янкою в кам’яну стіну. Що ж, він ухвалив єдине рішення, яке міг.

— Я ніколи не зможу тобі відплатити.

— Ти нічого мені не винна.

Здалеку впізнав Клару та Юакіма, вони впізнали його, помахали руками й кудись побігли. Невдовзі повернулися з лисим Рудштедтом. Тягнуть його за руки, а він широко усміхається зі сходів Карделю й Анні Стіні.

— Ага, припускаю, що це у нас Мая і Карл? Ми вас чекали. Дітки, привітайте своїх нових сестричку й братика.

Юакім уклонився, Клара присіла у кніксені. Рудштедт уклонився Анні Стіні:

— Ласкаво просимо до Горнсберґету, пані. Ліжечка для дітей уже готові. Прошу, ідіть за мною, я все вам покажу.

Піднялися сходами. Там кімната для немовлят, далі зала, де сплять старші діти. Нічим не смердить, як у міському сиротинці. Рудштедт ніби прочитав її думки.

— Діти тут самі прибирають, через день миють підлогу. Якщо раптом виявляємо вошей чи інших паразитів, заражених дітей відселяємо в окремі кімнати, миємо й вичісуємо, а їхні товариші обкурюють кімнати.

Рудштедт показав на жінку, що чекала в кімнаті:

— Це Ґрета, одна з наших годувальниць.

Молоденька, але міцна, в тілі. Під хусткою біляві коси, ямочки на щоках, коли усміхається. Киває Анні Стіні:

— Пані, покажете мені, як діти звикли ссати?

Рудштедт поклав руку Карделю на плече, вони вийшли й зачинили двері. Спустилися сходами. Рудштедт замотав шию шарфом, перепросив і пішов до саду зі словами:

— Урожай обіцяє бути хорошим.

Кардель сів на найнижчу сходинку. Заплющив очі й повернув обличчя до сонця, сподіваючись зловити ще хоч трохи тепла.

Ґрета через голову скинула блузу й оголила груди. Анна Стіна інстинктивно відвернулася.

— Пані не треба відвертатися через мене. Покажіть мені, як вони люблять лежати.

Анна Стіна поклала Маю на ліву грудь, Карла на праву — так вона їх завжди годувала. Але малята не звикли до Ґретиних рук, її тіло їм чуже, й вони неспокійно молотять ніжками. Карл заплакав першим. Спершу тихо заскиглив, потім голосніше, личко його почервоніло, по щоках потекли великі сльози. Зразу за ним заплакала й сестричка. Ґрета трішки їх поколихала, а потім поміняла місцями й задоволено кивнула, побачивши, що таке розташування дітям сподобалося. Вони зразу знайшли губками груди й заспокоїлися.

Годувальниця усміхнулася Анні Стіні:

— Дивно. У мене їм захотілося навпаки.

Раз по раз малі відпускають соски, здивовані незвичним розташуванням і, можливо, іншим смаком молока, не таким, до якого звикли. Шукають очима маму, крутяться, намагаються повернутися до неї. Анна Стіна, як завжди, поклала руку Карлові на животик і поцілувала Маю в голівку. Карл обняв ганчір’яного кота з могили якоїсь нехрещеної дитини. Заспокоєний маминим дотиком, швидко задрімав. Рукою намацав великий палець Анни Стіни й ухопився за нього. Відчуваючи долонею биття його серденька, Анна обережно вивільнила свій палець і переклала маленьку ручку на палець Ґрети. Різниці малий не помітив.