1794

— Я скажу тобі, чому я взагалі укладаю цю угоду, приятелю. Не через тебе. Я бачив у житті сотні таких, як ти. Ти ніхто. Звичайна посередність. Будь-де в місті кинь за спину камінь — влучиш у когось типу тебе, кого тільки мати може відрізнити від інших таких самих. Таких я не боюся. Подивися на себе. Ти — звичайна оболонка з латками, яку лише впертість тримає на світі. Я добре вмію читати людей, і ти не виняток. Кожен твій рух можна передбачити. Ні, я погодився через другого — того малого, Вінґе. З ним щось не так, але я ще не розібрався, що саме. Поки що я не знаю, що ховається у глибинах його сутності. На твоє­му місці я від нього тримався б осторонь. Нічим хорошим для тебе не закінчаться справи з таким, як він.

Кардель підвівся і простягнув руку, бажаючи скріпити договір чимось більшим за слова. Згадав корабель «Інґеборґ», якірний ланцюг, який забрав його ліву руку, і подумав, що радо віддав би й праву, аби тільки не укладати угод з Сетоном.

Сетон встав і махнув головою:

— Я не ручкаюся. Певна річ, свого слова я дотримаю.

Кардель повернувся і пробурмотів:

— Тим краще для тебе. Інакше боятимешся мене, а не когось іншого.

Можливо, Сетон на те посміхнувся. Або ні.

16.

– Усе скінчено.

Еміль Вінґе безпомічно став посеред своєї кімнати й подивився на Карделя, нічого не розуміючи.

— Ти про що?

Кардель повернувся до нього спиною, щоб не дивитися в очі, і стояв, спостерігаючи за танцем пилинок у променях світла.

— Завтра піду до Блума в Індебету й попрошу скасувати контракт з поліцією.

— Жане-Мішелю, але ж ми ще маємо надію. Я поговорив з сестрою. Розповів їй про нашу ситуацію, вона обіцяла все обміркувати й зустрітися зі мною на Корабельній.

— Годі, Емілю. Ти мав рацію, коли прийшов до мене попрощатися. Я мав бути розумнішим і послухати тебе.

— Ти ж сам мене тоді відмовляв. Що змінилося?

— Усе, чорт забирай! Усе! Ми простежили кожен слід, аж поки вперлися у стіну, якої не зруйнувати й не перескочити. Надії більше немає. Треба заспокоїтися, поки ще не пізно.

— Жане-Мішелю, повернися.

— Навіщо?

— Повтори те, що сказав, дивлячись мені в очі.

Кардель неохоче повернувся, але тільки на мить глянув Емілеві в очі й потупився, проклинаючи свою слабкість.

— Ти мені брешеш, Жане-Мішелю. Або не кажеш усієї правди. Що сталося?

— Нічого.

— У тебе кров на рукаві. Плями свіжі.

— У місті вечорами небезпечно.

— Невже так складно просто сказати правду? Ти щось від мене приховуєш, а не знаючи всіх складників, не можна знайти розв’язку рівняння.

Кардель глибоко вдихнув, стиснув кулака за спиною і твердо глянув на Вінґе.

— Учора пізно ввечері я ходив на могилу Сесіла. Стояв там, згадував, чого ми разом досягли, і раптом усе, що ти сам мені раніше казав, стало на свої місця. Я все зрозумів. Ти не він. Ти не можеш того, що міг він. Було дурістю вважати, що ти можеш замінити його. Треба було дати тобі спокійно пиячити — ні на що більше ти не здатен. Ти мене розчарував, Емілю. Звичайно, я сам у цьому винен. Але відтепер — годі цих дурниць.

Знову повернувся до дверей, зажмурив очі й скривився. Голос за спиною раптом пролунав м’яко, майже як благання:

— Жане-Мішелю, ти повернув мене до життя. А тепер, коли я тобі став непотрібен, викидаєш мене, як спалений сірник. Ти не можеш знову залишити мене самого. Невже в тобі немає і краплі милосердя?

Еміль поклав руку на Карделеве плече, щоб не дати йому піти. Дотик був не сильніший за дитячий. Але Мікелеві раптом потемніло перед очима, він різко повернувся, схопив Еміля за комір, кілька разів сильно штовхнув, аж поки притиснув спиною до стіни, а потім підняв над підлогою. Тонкі пальці Еміля вчепилися у руку Карделя. Кілька секунд вони дивилися один одному в очі — Еміль зі страхом і відчаєм, а Мікель з люттю у погляді. Голос пальта глухий і грізний:

— Ти дещо забуваєш. Подумай, хто ти і хто я. Ти — студент-невдаха, головне досягнення якого — кількість випитих пляшок. А я був на війні. Якби я захотів, міг би тебе зараз розірвати, і ніхто над твоїм трупом не плакав би й ні про що мене не питав. Повертайся до своєї Уппсали. І якщо колись ще зустрінемося — моли Бога, щоб ти мене перший побачив.

Він повільно підняв свою закривавлену дерев’яну руку й потримав перед носом Вінґе. Сильно замахнувся і грюкнув у стіну на палець від Емілевого вуха. Боляче. Ударив не під таким кутом, до якого звик. Дерев’яний протез дуже притиснув плоть до гострого краю кістки, добре обробити яку у військового фельдшера не було часу. Перед очима заблимали зірочки, біль захопив усю свідомість, і він зразу забув про все, що досі думав. Відпустив комір Вінґе. Еміль упав долі. Не слухаючи його вигуків, вийшов з кімнати й так гепнув дверима, що глина посипалася.

17.

Анна Стіна взяла Карла, Кардель — Маю. На душі тепло від такої великої довіри, але разом з тим і страшно:

— А якщо я перечеплюся і вона випаде?

— А ти часто перечіпляєшся, коли ходиш вулицями?