Читаем 1794 полностью

Кілька хвилин у кімнаті було чути лише ритмічне цмокання задоволених дітей, що провалились у дрімоту. Потім Анна Стіна почула ще один звук — ніби скрипіло колесо воза чи квилила якась перелякана тварина. Спитала, що то, але Ґрета тільки тихо шепнула:

— Може, дати пані хусточку?

Невдовзі їй на плече лягла рука Рудштедта. Він уважно глянув на Анну Стіну, повернув її до дверей і вивів за поріг.

— Краще вийти, поки вони спокійні й задоволені. Маленькі ще, швидко забудуть.

Несподівано сили її покинули й ноги підігнулися. Рудштедт притримав, щоб не впала. Двері за нею зачинилися і закрили від неї Ґрету, яка досі гойдала на руках дітей і тихо співала:

— Маленький Карле, спи спокійно, у тебе попереду ціле життя…

Очі Анни червоні, але сухі, коли вона сходами спускається до Карделя. Сльози витерла, щоб він не подумав, що вона більше не вдячна йому. Але він і так усе зрозумів, тому просто мовчки підвівся.

До воріт їх провели діти. Одна дівчинка жартома кинула в якогось хлопчика надгризеним яблуком, то старші тихо вказали, щоб заспокоїлася. Потім дітей покликали обідати, і невдовзі їхній сміх затих. Кошики з яблуками рівненько поставили біля сходів.

Лише коли знову почали спускатися в долину й будівля зникла з поля зору, Кардель тихо кашлянув.

— Хотів би я сказати щось таке, щоб тебе втішити, але ніколи не вмів гарно говорити.

Вона взяла його за руку:

— Якщо хтось і має щось казати, то це я. Я дуже тобі вдячна за все, що ти зробив для мене. І хотіла б показати, яка я щаслива, просто мені ще й дуже сумно.

— Що робитимеш далі?

— Завтра піду віддавати свій борг.

— Ми ще побачимося?

— Залишається тільки сподіватися…

Те, що їй перше спало на думку, не сказала: що вона не певна, чи він її впізнає, навіть якщо побачить.

18.

Анна Стіна прокинулася з відчуттям, що щось не так. Її розбудив холод. Пробирав аж до кісток, поки почала тремтіти й прокинулася. Це відчуття їй знайоме, було в її житті не раз, але за останній час стільки всього змінилося, що вона встигла про холод забути. Від літа вона спала, маючи під кожним боком дитину, і тепла їхніх трьох тіл вистачало, щоб ніхто не мерз. Це перший ранок без них. Згадала все — як Мікель водив її до Горнсберґета, як вона залишила дітей.

Кардель хропе на підлозі. Анні Стіні здалося, що навіть кімната двигтить. Глянула крізь вікно — сонце ще не зійшло, тільки-тільки з-за обрію почало вибиватися тьмяне світло. Відкинула ковдру й тихо встала, намагаю­чись не розбудити пальта. Сукня і блуза вже на ній, треба тільки зав’язати хустку, накинути шаль на плечі й узяти торбу з кутка. Обережно підняти клямку. Двері відчинити без скрипу. І можна буде тихо вийти. Кардель вперся широкою спиною у стінку, здоровою рукою прикрив куксу, долоню засунув під пахву, ноги витягнув і поклав одну на другу. Анна Стіна обережно переступила його ноги й мимохідь глянула на його спокійне обличчя, порізане шрамами. Нахмурився уві сні, коли вона пройшла біля нього, незграбно почесався і щось нерозбірливо пробурмотів.

На вулицях — зміна людей. П’яниці плетуться додому, а старанні працівники виходять з дому, щоб кожну мить денного світла провести з користю. На мить зупинилася на хіднику — торба на плечах таки важкенька. А на дідька її взагалі нести з собою? Немає там нічого, що їй знадобиться. Хай краще комусь іще послужить. Поклала торбу під стіною якогось будинку. Дійшла до рогу, озирнулася — ну от, вже торби немає. На здоров’я.

Про точний час її повернення не домовлялися, але двері, до яких вона йде, завжди будуть для неї відчинені. Там її радо зустрінуть і вранці, і ввечері, аби тільки кинути до рук Петтера Петтерссона, який нетерпляче чекає після тривалого утримання. Анна Стіна помітила, що йде дуже повільно. У ці останні години життя її раптом охопило дивне відчуття свободи. Її час вичерпано. Залишилося тільки сплатити свій борг. Більше немає ні відповідальності, ні обов’язків, ні причин, ні наслідків.

Дійшла до Полгемської дамби, звідки вода з Меларена тріумфально вливається у Солоне озеро. Вітерець з моря розігнав сморід. Востаннє озирнулася. Схоже, зараз вона побачила місто іншими очима, бо зразу помітила дещо, чого ніколи не бачила раніше. Несподівано вона зрозуміла, що Стокгольм дуже гарний. Красивий схід сонця, який подарував особливий відтінок жовтим фасадам. Хрипко закричав півень. Крізь бруківку біля її ніг пробився на світ пізній паросток. Мая і Карл у безпеці, вони мають майбутнє. Якщо й вони прокинуться від холоду, їх зігріють. Чи може мати бажати більшої втіхи? Яке вона має право плакати?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Уральское эхо
Уральское эхо

Действие романа Николая Свечина «Уральское эхо» происходит летом 1913 года: в Петербурге пропал без вести надзиратель сыскной полиции. Тело не найдено, однако очевидно, что он убит преступниками.Подозрение падает на крупного столичного уголовного авторитета по кличке Граф Платов. Поиски убийцы зашли в тупик, но в ходе их удалось обнаружить украденную с уральских копей платину. Террористы из банды уральского боевика Лбова выкопали из земли клад атамана и готовят на эти деньги убийство царя! Лыков и его помощник Азвестопуло срочно выехали в столицу Урала Екатеринбург, где им удалось раскрыть схему хищений драгметаллов, арестовать Платова и разгромить местных эсеров. Но они совсем не ожидали, что сами окажутся втянуты в преступный водоворот…

Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы
Сеть птицелова
Сеть птицелова

Июнь 1812 года. Наполеон переходит Неман, Багратион в спешке отступает. Дивизион неприятельской армии останавливается на постой в имении князей Липецких – Приволье. Вынужденные делить кров с французскими майором и военным хирургом, Липецкие хранят напряженное перемирие. Однако вскоре в Приволье происходит страшное, и Буонапарте тут явно ни при чем. Неизвестный душегуб крадет крепостных девочек, которых спустя время находят задушенными. Идет война, и официальное расследование невозможно, тем не менее юная княжна Липецкая и майор французской армии решают, что понятия христианской морали выше конфликта европейских государей, и начинают собственное расследование. Но как отыскать во взбаламученном наполеоновским нашествием уезде след детоубийцы? Можно ли довериться врагу? Стоит ли – соседу? И что делать, когда в стены родного дома вползает ужас, превращая самых близких в страшных чужаков?..

Дарья Дезомбре

Исторический детектив