1794

Ерік Тре-Русур ішов дорогою. Кожен крок був справж­нім випробуванням. Тіло здавалося чужим, суглоби й кінцівки неживими, кожна команда від мозку ніби мусила спершу подолати довгий шлях, перш ніж доходила до ніг чи рук. Але все-таки вони йому служили, хай і невпевнено. Ерік одягнений тільки в сорочку, ні штанів, ні черевиків не має. Голова болить страшенно. Він ішов довго, цілу ніч. З кожним кроком на землі спалахували вогники, а коли зійшло сонце — стало сліпити так, що мусив затулити очі руками. Поки що на світ він міг дивитися тільки крізь пальці. Щоразу, коли торкався обличчя, здавалося, що торкається чиєїсь чужої шкіри. Ніби той інструмент, яким йому зробили операцію на голові, позбавив його обличчя відчуттів. Губи майже не слухаються. Але йому треба вимовити всього одне, останнє слово, і він усю дорогу тренувався його промовляти, знову й знову повторюючи. Безпомічно й люто закричав тільки тоді, коли сяйнуло: цими неслухняними губами він колись відчував її поцілунок. Тепер вони мертві. Зупинився на кілька хвилин — заспокоїтися і згадати про свою мету.

«Шильдт писав їх за раз, один за одним».

У місячному світлі через Червоний міст перейшов Слюссен. Місто між мостами ніколи не спить. Там і там площею Корнгамн і вздовж Мушиного парламенту проходили люди, поодинці чи парами, ішли до корчми або поверталися додому, хтось ставав під стінку випорожнитися. Ерік уже не такий, як був, але й світ змінився. Він лютий і засмучений. Світ — затуманений. Люди підходять ближче, і він бачить, які вони насправді — огидні створіння з бридкими рисами навколо ненажерливого отвору рота, куди кладуть м’ясо й звідки вилітає брехня. Вони всі однакові.

«Сетон роздягнув його до нитки».

Якщо хтось і звертав на нього увагу, то тільки на мить. Нічого дивного: просто ще один бідолаха набрався як свиня і тепер плететься кудись у спідньому, хитаючись і марно намагаючись знайти незабльований куток, де міг би склепити повіки й чекати, коли мороз його забере. Дехто на своє нещастя підійшов занадто близько до Еріка, та ще й тоді, коли місяць визирнув з-за хмар над Мелареном або поряд виявився запалений ліхтар. Тоді в його обличчі вони помічали щось таке, що злякало б хоч кого, сахалися і намагалися швидше відійти подалі. Хто не встигав — потрапляв йому під руку, більше схожу на лапу хижака. Хапав перехожого і шепотів в обличчя слово, яке повторював усю ніч. Місце. Дехто розумів, що він хотів спитати, і рукою показував напрямок, аби тільки швидше звільнитися.

«Живе десь глибоко в собі, упевнений, що вбив свою кохану».

По опівночі він був на мосту через озеро Клара. Місяць освітлював білу піну на чорній воді, буруни піднімалися, мов армія духів, що йшли разом із ним, співаючи пісню про кохання, зраду й помсту.

За його спиною народжувався день. Ерік пройшов мимо лікарні Серафимер. Скоро кам’яниць уже не було видно. Траплялися тільки невеличкі хатки й клуні між нивами. Людей було вже зовсім мало, а якщо хто й зустрічався — уже здалеку відчував щось недобре й намагався обійти його.

Ось уже його наздогнало сонце. Піднімалося ліво­руч від нього на відповідне порі року місце. Через ­кілька ­годин воно вже було поперед нього, стало спускатись і запекло в очі. Наближався вечір.

«Винен у всьому той проклятий диявол Сетон».

Ось він і дійшов. Будинок посеред яблуневого саду на березі. Серед дерев діти граються у квача. Побачили його, розсміялися — кумедний дядько у завеликій сорочці, що заплутується навколо ніг. Підійшли ближче, покликали гратися з ними, взяли за руки, повели з ним коло. Він повторює те саме слово, а діти задоволено кивають і показують пальцем на будинок.

Дзвінок кличе їх на вечерю, діти поміж деревами біжать до будинку, потім повертаються і махають Еріку, який досі стоїть на доріжці. Він чекає. Спадає ніч. Він сам. У небі над ним розсипалися зорі. Серед них Ерік побачив її обличчя — Ліннеї Шарлотти. Почув серед дерев її голос — вона кличе його й обіцяє, що скоро все закінчиться, тільки-но він зробить те, що мусить. Його щоки не відчувають теплої вологи сліз, як і його мертві губи не відчують більше її поцілунку. Але він чує її голос і її обіцянку. Скоро ми будемо разом, коханий, скоро я тебе поцілую, і цей поцілунок ти відчуєш, як і раніше.

«Ми не можемо навіть покарати його, поки Горнсберґет належить йому».

Ерік пішов доріжкою до будинку. Скрізь стоять кошики з фруктами. У будинку не світиться, тільки один ліхтар освітлює сходи, якщо комусь знадобиться вийти через нужду, яку не можна справити в горщик. Полум’я вабить його, танцює за склом, звертається до нього її голосом. Хіба те, що він мусить зробити, не добра справа для всіх? Хто знає, що життя приготувало для цих дітей? На яких перехрестях їм доведеться вирішувати, стати жертвами чи злочинцями? Краще хай заснуть невинними й ніколи більше не прокинуться. Якби ж йому хтось запропонував таку милість… Простягнув руку й вийняв з-за скла запалену свічку.

23.