1794

У лікарняному передпокої стали почекати. З каплиці чуються тихі молитви, а з коридору, який веде до лікарняних палат,— стогони пацієнтів. Тут холодно, та ще й волого. Невдовзі з’явилася жінка з відром і мідним глечиком. Запитально глянула на них. Кардель випростався і якомога привітніше мовив:

— Ми шукаємо лікаря Несстрема.

Жінка здивувалася:

— Мені це ім’я незнайоме. Але я тут недавно. Почекайте, будь ласка, ще трохи, я приведу когось, хто краще знає.

Пішла. Вони сіли на задню лаву в каплиці. З побіленої стелі звисає люстра з незапаленими свічками. Світло проникає тільки з двох вікон обабіч олтаря. Таке велике приміщення майже неможливо зігріти. Потік тече прямо під будівлею, від вологої кам’яної підлоги тягне холодом. Кардель замислюється, що було раніше — потік чи будівля, і доходить висновку, що будувати лікарню над водою так само дивно, як і прокладати тунель під будинком. Вінґе сидить поряд і мовчить, закутався в плащ і обхопив руками плечі. Через лаву Кардель відчуває, як трусить Еміля — чи то від холоду, чи від хвилювання. А може, і від того, і від іншого. Попереду бачить кілька зігнутих над складеними руками спин. Сива жінка, однією ногою в могилі, шепоче собі під носа, час від часу вигукуючи окремі слова. Рівномірне хитання худого чоловіка свідчить про якусь тілесну чи психічну хворобу. Ісус Христос над олтарем розкинув руки, ніби запро­шуючи в криваві обійми. Час від часу хтось із пацієнтів підходить до олтаря, вклоняється і виходить.

За спиною почулося тихе покашлювання. Кардель зрозумів, що встиг задрімати на лаві, хоч її навмисно зробили дуже незручною — усі думки мають бути не про комфорт, а про Всевишнього.

— Це ви шукали Несстрема?

Кардель підскочив на ноги, які в холодній каплиці вже встигли затерпнути. Біля них стояв високий худий чоловік в окулярах з тріснутим скельцем. На жилеті плями, смердить випивкою. Карделеві здалося, що в кишені його пальта розпізнав обриси пляшки.

— Я Сонделіус, сьогодні моя зміна. Вибачте, що вам довелося чекати, але спершу треба було встановити, чи не сталося якоїсь помилки. Ви певні, що саме так звати вашого лікаря?

— Так він відрекомендувався. Ми тут були всього кілька днів тому.

Чоловік засміявся і похитав головою. Розбите скельце в його окулярах дзенькнуло.

— Це неможливо. Лікар Несстрем не…— Аж тут йому спало щось на думку: — Ага! Прошу, ідіть за мною.

Вивів їх надвір і пішов дорогою до жовтого корпусу божевільні. Там у вестибюлі підкликав якогось чоловіка:

— Покличте Юсефссона, хай вийде сюди з Тумасом.

Невдовзі згори почувся шум і швидкі кроки. Зі сходів з криками й виттям злетів чоловік без штанів. Пускаючи піну з рота, він пробіг біля них, усім тілом ударився об замкнені двері, упав, підскочив і помчав у інший коридор. Сонделіус посміхнувся і показав пальцем у бік, де зник безштанько:

— Не це, часом, ваш лікар Несстрем?

На розлюченому обличчі, яке щойно пролетіло повз них, Кардель заледве упізнав риси Несстрема.

— Чорт, таки він! Що відбувається?

Сонделіус знизав плечима:

— Це Тумас, один з пацієнтів психлікарні. Здебільшого він спокійний, тож його випускають вільно ходити лікарнею, бо в палатах і так мало місця. Персонал вважає його кумедним — він щоразу грає якусь нову роль, і так переконливо! Схоже, ваш Несстрем — один з його персонажів, хоча я досі ще з ним не стрічався.

Кардель розвів руками, одночасно й розлючений, і роз­гублений:

— Та що ж це таке? Невже і небо, і пекло вирішили з нас познущатися?

Потім знову почулися кроки на сходах, цього разу повільніші. З’явився чоловік, який раніше показував їм кімнату Еріка Тре-Русура. У руках у нього палиця з петлею на кінці — такими пацієнтів тримають на відстані й змушують іти туди, куди треба. Чоловік розчервонівся і захекався. Став передихнути:

— Тумаса тут не…

Підняв погляд і здивовано витріщився на прибульців:

— Ви? Як ви так швидко дізналися?

Еміль Вінґе вперше за весь час озвався:

— Ви про що? Поясніть.

— Та ж той… Тре-Русур. Зник.

— Як таке можливо?

Чоловік знизав плечима, ніби й так усе зрозуміло:

— У єдиній кімнаті, де ми могли його розмістити, замок був поламаний.

— Але коли ми востаннє до нього приходили, він ні на що не реагував. Його хтось забрав?

— Вхідні двері зовні важко відімкнути, а от зсередини — просто. Думаю, він прийшов до тями й сам пішов.

— Коли це сталося?

— Уночі. Уранці я побачив, що кімната порожня. Точно не скажу.— Працівник кисло посміхнувся, побачивши перелякану міну Еміля: — Та ви так не хвилюйтеся. Ми не замикаємо тільки найспокійніших. А якщо хтось і виходить, то зазвичай швидко повертається. Або самі приходять, або добрі люди приводять. Що ж, мені треба йти. Робота.

Чоловік виставив перед собою палицю з петлею і зник за рогом, наспівуючи під носа пісеньку про короля Ґустава.

— Жане-Мішелю, забудьмо про все, що сталося між нами за останні дні. Треба негайно діяти.

Кардель ошелешено закліпав очима, але Вінґе сильно підштовхнув його до виходу, вийшов за двері й поспішив у бік лікарні й митниці. Озирнувся і схвильовано крикнув через плече:

— Ти не розумієш, що може статися?

22.