1795

— Чи не могли б ми присісти? Мені дошкуляє подагра, особливо тоді, коли хоче сказати те, що й так усім вид­но,— наближається зима.

— Авжеж.

Булін важко сідає, обома руками вкладає хвору ногу і з полегшенням зітхає.

— Мені повідомили, що ви подали запит в управління поліції на обшук мого будинку. Я би хотів запобігти такому несприятливому для всіх сторін розвитку подій за допомогою цієї неформальної розмови.

— Ваше джерело має добрі контакти.

— Я завжди стараюся бути добрим другом. Було би невдячно з мого боку називати ім’я цієї людини. Отже, моє джерело стверджує, що від того часу, коли ви з’явилися минулої осені в поліцейському управлінні, ви стали там важливою персоною. Єдиною рекомендацією вам слугува­ла світла пам’ять вашого брата. Кажуть, на вас чекає блискуча кар’єра, шкода було би занапастити таке майбутнє. Та й не хотілося б, аби справжні злочинці гуляли на волі, коли на ваше місце візьмуть когось менш здібного.

Вінґе не перебиває співрозмовника, просто чекає продовження.

— Я завжди керувався максимою «живи і давай жити іншим», тому і зараз украй неохоче дію з такою відкритістю, але не бачу іншого виходу. Якщо ви наполягатимете на обшуку мого помешкання і розслідуванні моєї діяльності, у мене не залишиться іншого вибору, як застосувати весь мій вплив, аби позбавити вас підтримки в поліцейському управлінні. Тому я волів би поспілкуватися з вами тут, на цьому перехресті, як двоє незнайомців, чиї шляхи випадково ненадовго перетнулися. Запевнивши один одного у взаєм­ній повазі, ми розійдемося, і хтозна, може, назавжди.

— Тобто ви мені погрожуєте?

— Ще ні, і сподіваюся, не доведеться.

Вінґе киває, витягає і, не поспішаючи, набиває люльку. Тоді перепрошує, зазирає у вікно, звідки пахне свіжою випічкою, й обертається з уже запаленою люлькою.

— Чи не міг би пан Булін трохи розповісти про себе? Це зробило би нашу розмову приємнішою і допомогло би мені визначитися із вибором.

— Я всього-на-всього простий чиновник, уже в літах. У молодості був амбітним. Колись приєднався до товариства шукачів пригод, і поступово піднімався по драбині тамтешньої ієрархії. Уже декілька років обіймаю посаду секретаря — виключно тому, що всі зацікавлені сторони підтримують мою непримітну особу. Я веду протокол на зборах внутрішнього кола, а також під час голосувань. Докладаю максимум зусиль, щоб об’єднати братство, хоча це завжди непросто у спільноті затятих і вольових.

— А Тюко Сетон?

— Було би помилкою робити якийсь висновок про нас, беручи за приклад Тюко. Якби все залежало від мене, я би ніколи не допустив його до братства. Цей чоловік, ­звісно ж, здатен легко обвести довкола пальця дурня, але те, що Тюко зумів напустити туману на двох членів спільноти, які заступилися за нього, викликає в мене сум. Та маємо те, що маємо. Тюко — один із нас, він як неслухняна дитина, яку не навчили відрізняти нічний горщик від порцелянової вази. Тож тепер нам доводиться брати на себе відповідальність за нього.

— Евменіди не завжди були прихильними до Тюко Сетона.

— Це ім’я вже застаріло. Ми час від часу змінюємо назву ордену.

— То як вас тепер називати?

— Спершу треба проголосувати. Здається, найбільше голосів набирає назва Вакханки.

Булін притишує голос і нахиляється ближче:

— Хай би якою була назва, факт залишається фактом. Тюко потрапив у немилість, але йому був наданий шанс повернути довіру. Результат виявився посереднім. Усе було би набагато простіше, якби Тюко можна було віддати вам на поталу, та чимало членів ордену вбачають у ньому певну цінність. Ну і, звісно ж, це справа принципу. Власне, саме тому я зараз тут.

— Значить, виступ хлопців-гернгутерів у Незрівнянному приніс свої плоди?

Булін усміхається і начебто у захваті піднімає брови.

— Блискуче, Емілю Вінґе. Бачу, ваш талант не перебільшують. Ви гідні поваги, і це лише посилює моє бажання порозумітися з вами. Треба визнати, що та вистава була контроверсійною, не на кожен смак. Декому вона ­здалася занадто м’якою, а комусь — надто вульгарною. Та досить багато членів ордену віддають перевагу тому, щоби стати на бік Тюко, принаймні, до певної пори. Часи зараз непрості — як для простого народу, так і для королівства у цілому. Страшенно нудно. Поки діє заборона на розкіш, розваги — дефіцит. Припускаю, що навіть найзапеклішим критикам Тюко цікаво, що ж він іще вигадає. У мене обмаль часу, то як щодо нашої домовленості?

— Здається, вам пора мені пригрозити.

Булін зітхає, важко підводиться і скаче на одній нозі, поки хвора займе потрібне положення.

— Вінґе, ви ж іще молодий чоловік. Із вами приємно вести бесіду, мало хто так майстерно обігрує натяки, а особливо у вашому вибитому війною поколінні. Тепер начистоту. Ви ж розумієте, що я тут стою і розпинаюся ще і для того, щоби врятувати ваше молоде життя? Не хочу мати його на своїй совісті. Вам ще далеко до старості, а ви вже звертаєте на непроїзну дорогу, яка не приведе вас до перемоги. Прислухайтеся до моїх добрих порад, і вам разом із вашим одноруким охоронцем дадуть спокій. А ні — то ні.

— Ви недооцінюєте Жана-Мішеля. Багато для кого ця помилка стала фатальною.