Читаем 1795 полностью

Вінґе знизує плечима.

— Головний наглядач Прядильного дому?

Кардель постукує по столу пальцями, аж поки Довгий приносить дві глибокі миски.

— Забудь, що я щось сказав…

14.

У покої на вулиці Хеппсбрун у казанку, що гріється в пічній ніші, парує гарячий шоколад. Анна Стіна відвикла реагувати на зовнішні подразники, але ковзає поглядом по казанку. Тюко Сетон запрошує дівчину сісти у фотель неподалік від печі, а сам сідає навпроти. Жінка гріє поранені пальці об горня і час від часу підносить його до вуст. Напій гарячий і такий міцний, аж виступають сльози.

— Анно Стіно, будемо говорити відверто. Спершу дозволь запитати. Чи була ти при свідомості весь цей час? Чи пам’ятаєш, що з тобою відбувалося впродовж року?

Дівчина ствердно киває.

— Я була свідома, але дуже віддалено. Мені до всього було байдуже, ніщо не було варте найменших зусиль.

— Ти була на Кунґсгольмені, коли горів Горнсберґет?

Мова дається дівчині непросто, говорить вона повільно, наче знехотя, затинаючись і роблячи великі паузи.

— Я була на Лонгольмені, коли забили на сполох дзвони. Пожежа освітила небо. Я наче передчувала, знала, що дзвонять по Маї та Карлу. Тоді побігла. Коли опинилася на місці, від сиротинцю залишився тільки попіл.

— А потім?

— Я довго там просиділа. Приїхали пожежники, ніхто на мене не зважав. Вижило лише декілька старших дітей, що спромоглися вискочити з вікон і даху. Вони сильно пообпікалися, деякі поламали кістки. Потім я пішла звідти назад до міста. По дорозі спитала себе — навіщо? Кроки сповільнилися, і що більше я думала, то менше знаходила відповідей. Врешті я зійшла зі стежки, добрела до води і сіла на березі. Розпач паралізував тіло. До мене підходили рибацькі діти, питали, що зі мною, та я не відповідала, і вони пішли геть. Я не відчувала ні холоду, ні голоду.

— Тебе забрав той хлопчина, що потім привів сюди?

— Так. Він не давав мені спокою. Ми вже якось бачилися в міському сиротинці, де я хотіла залишити Маю та Карла. Я не знала, чого він хоче, та мені було байдуже. Мені не вистачило сили волі відмовитися. Хлопчина годував мене хлібом, розмоченим у воді. Інколи я ковтала їжу, але здебільшого ні.

— Ти гніваєшся на нас за те, що допомогли тобі?

— А як не гніватися? Я хотіла лиш одного — щоби мені дали спокій зустріти благословенну смерть і поцілувати її косу. Неочікувана смерть часто приходить до інших людей. Хіба так складно було забрати мене поза чергою?

— Ти почула від мене правду. Той, хто винен у загибелі твоїх дітей, досі на волі. Чи тобі і це теж байдуже? Може, крім відчаю знайдеться ще місце і для люті?

Анна Стіна мовчки розглядає жар крізь розчинені двер­цята печі.

— То ось, що тобі від мене потрібно — щоби я вбила Карделя. Адже він більше нікого не підпустить до себе так близько. Значить, справа не в моїй помсті, а у твоїх особистих інтересах.

— Можна сказати інакше: наші інтереси суміжні. Я збудував дім, щоби надати прихисток сотні дітей. Кардель його спалив. Замість могили — чорна пляма згарища на траві Кунґсгольмена. Я був єдиним заступником цих дітей, але в найбільш відповідальний момент не зміг їх урятувати. Пальт хоче повісити свою вину на мене, іншого виходу в нього немає. Скільки йому ще прикидатися невинним?

Сетон схиляє голову, а тоді підіймає із новим запитанням:

— То я мав рацію? Кардель робив спроби до тебе наблизитися?

Анна Стіна пригадує вогонь у лісі, закривавлений черепок, важке дихання і те, як відмовила Карделю.

— Одного разу він спробував мене поцілувати.

— А ти не хотіла?

— Ні.

Сетон зітхає й мотає головою.

— Кажуть, що вбиті діти не знайдуть спокою, поки за них не помстяться. Вони мандрують між світами, мерзнуть і запалюють маленькі вогники, щоби позначити місце злочину в надії на справедливість. Двоє з них — твої, дев’яносто вісім — мої. То хіба це не спільна ціль? Пора виправити цю помилку, і я допоможу тобі. Мені до Карделя не підступитися, я втратив увесь свій вплив і живу на милостиню. Але тобі він охоче відчинить двері.

Сетон робить паузу і вказує на двері.

— Якщо не хочеш, я тебе не тримаю. Можеш іти, якщо тобі заманеться. Знадобиться моя допомога — звертайся, хоча багато не обіцяю.

Анна Стіна замружується і зазирає собі в душу. Із мороку виринає відповідь.

— Добре, я згідна.

— Я дам тобі гострий ніж і покажу, де він живе. Коли остаточно зміцнієш.

15.

У сірому небі над водами Солоного озера зависли хмари. Вінґе минає Стурторґет і протискається в нетрі кварталу Цефей за будинком Ґрілля, позираючи на годинник церкви Святого Миколая. До зустрічі з Ісаком Блумом часу ще вдосталь, та Еміль все одно поспішає, адже йдеться про запит на обшук будинку у кварталі Главк. Здалеку видно якусь постать. Лише опинившись ближче, Вінґе виявляє, що це не той, кого він чекав побачити. Ошатно одягнений чоловік спирається на тростину, на обличчі сліди віспи. Він вітається, піднімаючи капелюха, й оголює лисину, ледь приховану поодинокими тоненькими пасмами.

— Моє ім’я Булін. Ансельм Булін.

— Еміль Вінґе.

Булін вказує на грубо обтесану дошку на обрубках колод під стіною, осяяною осіннім сонцем.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Охота на царя
Охота на царя

Его считают «восходящей звездой русского сыска». Несмотря на молодость, он опытен, наблюдателен и умен, способен согнуть в руках подкову и в одиночку обезоружить матерого преступника. В его послужном списке немало громких дел, успешных арестов не только воров и аферистов, но и отъявленных душегубов. Имя сыщика Алексея Лыкова известно даже в Петербурге, где ему поручено новое задание особой важности.Террористы из «Народной воли» объявили настоящую охоту на царя. Очередное покушение готовится во время высочайшего визита в Нижний Новгород. Кроме фанатиков-бомбистов, в смертельную игру ввязалась и могущественная верхушка уголовного мира. Алексей Лыков должен любой ценой остановить преступников и предотвратить цареубийство.

Леонид Савельевич Савельев , Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Проза для детей / Исторические детективы
Агент его Величества
Агент его Величества

1863 год: в Европе военная тревога. Западные державы требуют от России прекратить боевые действия против польских повстанцев, угрожая начать интервенцию. Император Александр II решает передислоцировать российские эскадры в североамериканские порты, дабы оттуда бить по коммуникациям англичан и французов. Но США тоже объяты войной: Юг сражается против Севера. Американские политики погрязли в интригах и коррупции, и российские моряки для них – лишь разменная монета в собственных расчётах.Разобраться в этом хитросплетении высоких интересов и тёмных дел предстоит чиновнику по особым поручениям при Министерстве иностранных дел Семёну Родионовичу Костенко. Впереди его ждёт борьба с недругами России, политическими проходимцами и мошенниками из собственного ведомства. Чья возьмёт? Об этом и многом другом повествует роман «Агент его Величества».

Вадим Вадимович Волобуев , Вадим Волобуев

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы