1795

— Ця порада придалася би мені влітку. Та запевняю, що не маю звички двічі наступати на ті самі граблі.

— До побачення, пане Буліне. Навідаюся до Слоттсбакена, бо вже час відкрити ваші карти.

16.

Кардель продирає очі й бачить крізь вікно ознаки перших заморозків. Білі дахи мерехтять у сяйві ранкових променів. Кардель за своєю природою теплокровний, тому, одягнувши куртку, плащ, панчохи і чоботи, швидко зігрівається. Повітря надворі свіже та прохолодне.

Водночас Мікель зауважує, як погода змінює настрій робітників, що саме зараз стають до праці. Холод не обіцяє їм нічого хорошого. Жорстока та безжальна зима віщує про своє наближення замерзлими у стічних ровах і підворіттях пияками. Холод щипає шкіру і пробирає до кісток, а сама думка про те, щоб хоч трохи зігрітися, здається маячнею. Із дня на день стає менше світла, робочий день скорочується, бідняки щуляться у тьмяних відблисках пічного жару й горбляться над хирлявим вогником.

Але яка ж вона прекрасна, ця біла загибель! Лише на кілька годин вона вдягає Місто-між-мостами в найтонший білий шовк, обсипаний діамантами.

Кардель піднімається на пагорб, минає дзвіницю церкви Святого Миколая і фасад королівського палацу та заходить у браму дому Індебету, що залишається відчиненою для ранкового припливу чиновників. У коридорі стоїть кошик із сухим черствим хлібом — спроба якогось пекаря уникнути штрафу. Із добре натренованим зухвальством Кардель обирає собі сухар, розламує навпіл і кидає до рота. На нього допитливо поглядає якийсь констапель із горжетом на шиї, і Кардель називає свій пароль.

— Перепрошую?

Мікель пережовує, ковтає і робить нову спробу:

— Ісак Блум.

— Секретаря ще немає, зазвичай він з’являється пізніше. Якщо знаєш, де його кабінет, можеш узяти стілець і посидіти під дверима.

Кардель робить крок уперед і притишує голос:

— Чи є тут кава? Тільки не цитуй мені закон про заборону розкоші. У вас тяжка й виснажлива робота, цілими днями викладаєтеся заради справедливості. Як тут витримати без кави? Ви ж, мабуть, і конфіскуєте чимало? Не можу повірити, щоби десь тут не парувала свіжозварена кава в мідному казанку!

Констапель кілька секунд обдумує справу, а тоді киває на сходи, що ведуть донизу.

— Знайдеш за запахом. Скажеш, що від Юсефссона, то тобі плеснуть туди ще і бренвіна.

Кардель із вдячності ляскає чоловіка по плечу.

— Цей світ — безсоромна купа лайна, але щиро сподіваюся, що в наступному тебе чекає щедра винагорода.

Підбадьорений напоєм і з суттєво покращеним настроєм Кардель походжає під кабінетом Блума. Протез повісив на плече, а правою рукою розминає і гріє куксу. Стіни будинку відгонять нічним холодом, у печі постійно докидають дрів, але толку із цього мало. Кардель вихоплює поглядом огрядного секретаря, щойно той повертає за ріг коридору. Здивований і занепокоєний, Блум зупиняється, наче вкопаний. Кардель простягає свою єдину долоню для привітання.

— Ти не повіриш, Блуме, але цього разу я прийшов не для того, щоби скаржитися!

Увійшовши до кабінету, Блум сідає у крісло і заходиться терти лоба.

— Блуме, я прийшов дещо попросити в тебе.

Секретар зупиняє Карделя жестом.

— Ні, Карделю, дозволь мені. Я нічим не можу тобі допомогти. Ця справа вийшла за межі моїх повноважень.

— Блуме…

— Розумію твоє розчарування, але так наказав сам Ульгольм, а допоки він очолює управління, ми нічого не можемо вдіяти. Обіймати цю посаду він, вочевидь, буде ще довго, бо наділений усіма необхідними властивостями, що їх так цінують у палаці.

— Про що ти говориш?

Блум затинається, спантеличено морщить носа.

— А ти про що?

— Я прийшов попросити твоєї допомоги, нехай і неза­служеної. Йдеться про Петтера Петтерссона, який доне­давна був головним наглядачем Прядильного дому на Лон­гольмені. Точніше одним із двох головних наглядачів, якщо мені не зраджує пальтівська пам’ять.

Блум знімає окуляри, розгублено протирає очі та зітхає.

— Так, пригадую цього Петтерсона. Минулого року йому дісталося за те, що він до смерті забив знесилену ув’яз­­нену батогом. Однак його повернули на його посаду, особ­ливо не прискіпуючись, бо не знайшлося нікого іншого. То що з ним?

— Петтерссон пішов із життя наприкінці літа, поступив­шись у бійці якомусь безстрашному задираці. Будемо вважати, що його ім’я нам невідоме.

Кардель нависає над столом, а Блум трохи відхиляється назад, дотримуючи дистанцію.

— Петтерссон був дужий, як віл, він мав би битися краще. Мене цікавить, чи не було якихось особливих обставин чи подій напередодні того дня, коли його вбили.

— Ти ж і сам пальт, нехай і формально. Мабуть, маєш когось, у кого можна спитати напряму?

— Боюся, що шановний пан Блум переоцінює мою популярність. Пальти вважають мене прогульником і самозакоханим мерзотником, який цурається брудної роботи. Мені нічого закинути їм у відповідь на ці звинувачення.

Блум мовчки міркує, а Кардель знову сідає в крісло, щоби не заважати секретареві.

— Я вже й так перед тобою у боргу, Господь тому свідок. Ще й мало віддячую за твою доброту. Але йдеться про докази особливої важливості цієї справи. Благаю тебе, Іса­ку, допоможи!