1795

— Гаразд. Можеш вважати це компенсацією за звільнення.

— Що ти маєш на увазі?

— Розумію, що ти ще нічого не знаєш, проте мені все одно дуже шкода. Еміль потрапив у немилість через втрату довіри. Від учора він persona non grata в управлінні, всі його попередні повноваження скасовано. Те саме, гадаю, стосується і тебе.

17.

На стукіт Вінґе не відповідає, тому Кардель натискає на клямку і двері зі скрипом відчиняються. У напівтемній кімнаті на ліжку сидить Вінґе, втупившись у стіл під вікном, за яким лише самі кам’яні мури. Дошки стільниці аж угинаються від ваги усіх тих пляшок, якими заставлений стіл. Кардель підходить ближче, бере одну із пляшок і відкорковує, щоби понюхати. Роззирнувшись, констатує, що пляшка в його руках — єдина відкрита, порожніх на підлозі ще немає.

— Непогана випивка, Емілю, мало не найкраща. Ще й так багато!

Вінґе байдуже киває, досі ні разу не глянувши на гостя.

Кардель підсуває один із двох наявних у кімнаті стільців і сідає між Вінґе та його скарбом. Мікель і сам дивується, як суворо звучить його голос, хоча щосили намагається себе опанувати.

— То це і є твій вихід зі складної ситуації? Пам’ятаю, чим це закінчилося попереднього разу. Довелося відмивати тебе від блювотиння і тримати, щоби ти сам себе не пошкодив, коли тебе трусило. Мушу ще раз повторити те саме, що казав тоді: якщо знову ступиш на цей шлях, більше звідти не повернешся.

Уперше їхні погляди зустрічаються. Вінґе мотає головою.

— Ти помиляєшся, Жане-Мішелю. Пляшки не мої. Я би навіть сказав, що це не зовсім пляшки.

— А що ж це таке?

— Це повідомлення. Бо вони саме так і стояли, коли я повернувся додому.

— Від кого?

— Від Ансельма Буліна. Тут усе ясно. Булін дає мені зрозуміти, що знає, де я живу, і може потрапити сюди, коли завгодно. Також йому добре відомі мої слабкі сторони. Звісно ж, це і своєрідний порятунок, хоча і досить жорстокий. Булін попередив мене під час нашої розмови, коли я його випробовував, а зараз великодушно пропонує мені ще один вихід: варто лише знову почати пити, як колись, і всі його та мої проблеми кануть у забуття.

— Скільки часу ти вже так сидиш?

— Не знаю. Відколи повернувся з поліцейського управління, здається це було вчора. А котра година?

— Ти задумувався над тим, щоби випити?

Еміль ковтає і проводить долонею по засохлих губах.

— Була така думка.

— Забудь про це. Мусить бути якийсь інший вихід.

Вінґе дивиться на Карделя запалими почервонілими очима.

— Який, Жане-Мішелю? Я вважав, що маю карт-бланш від поліції, а виявилося, що ні. Уся моя праця — коту під хвіст. У нашому розпорядженні немає жодних ресурів, ніхто нам не допоможе. Сама лише спроба щось зробити буде розцінена не як захист правосуддя, а як зухвале самозванство. Нас перетворили на бандитів і заворушників!

Кардель зривається на ноги, не в змозі стримати розгубленість, і починає походжати кімнатою туди-сюди, розмахуючи здоровою рукою. Він явно хоче щось сказати, однак слова застрягають у горлі. Нарешті пальт заспо­коює­ться і випалює:

— Ох, ні, моя голова не призначена для думання! Кожному своє. От я ж ніколи не просив тебе лупцювати матросів своїми хирлявими ручками? Я своє зробив, тепер твоя черга.

Вінґе хитає головою.

— Не можу. Я вже все передумав уздовж і поперек. Нічого не приходить до голови.

— Значить, думай іще!

Пальт дере на собі волосся, боляче зачіпаючи нігтями шрами від опіків. Нарешті обертається і навпомацки хапає­ться за дверну клямку. Жалюгідність Емілевого стану нестерпно дратує його.

— Жане-Мішелю, забери, будь ласка, ці пляшки!

— Навіщо, Емілю? У місті чортова прірва бренвіну, спокуса чигає на тебе у кожному підворітті. Якщо не хочеш пити, то не пий. Усе як завжди: вирішувати тільки тобі.

І вже однією ногою ступивши на поріг, Кардель дещо згадує:

— А якщо сам не можеш знайти вихід, то спитай у брата.

18.

Анна Стіна оглядає свою кімнату. Вона простора, тут є все необхідне. До кімнати веде бічний коридор, а звуки з решти приміщень ледве чуються: кроки дощаною підлогою поверхом вище, приглушений гуркіт із кухні і пральні, нерозбірливі чоловічі голоси. Анні Стіні вже пояснили, що вона тут не бранка й нікому нічого не винна. Двері не замкнені, їх будь-якої миті можна відчинити, повернути коридором ліворуч, перетнути кухню й зійти сходами на подвір’я, а далі — Місто-між-мостами. Господар нічого від неї не приховує, чемно відповідає на всі питання, детально пояснює свої наміри. Тюко Сетон вирішив, що правда — його вірний соратник, а її згода — основна передумова всього, що має відбутися.