1795

Виявляється, Еміль чекає на Карделя в його кімнаті на Еверскерарґренд, куди вибиті й досі не полагоджені двері впускають усіх охочих. На колінах у Вінґе цілий стос газет.

— Твоє прохання виконане. Я знайшов вихід.

21.

Еміль розкладає на столі газети, як ворожка карти. Усі заголовки надруковані найбільшим з існуючих шрифтом, новина стисло викладена кількома фразами і допов­нена численними спекуляціями, нашвидкуруч сфабрикованими вночі. Деякі видання друкували додаткові наклади, щойно ставали відомі нові подробиці чи з’являлися якісь коментарі від начебто інформованих джерел.

Кардель нетерпляче жестикулює правицею перед цим пасьянсом.

— Хочеш поговорити про невдалий замах на герцога?

Еміль Вінґе киває.

— Так. Я скупив усі газети, які знайшов. Подія викликає дуже багато запитань. Гадаю, все виглядає не зовсім так, як здається.

— Поясни.

— Це стародавній трюк — прикинутися жертвою, щоби виправдати раптовий напад. Не виключено, що все це інсинуація. Ґуставіанці, яких Ройтергольм люто ненавидить, принишкли і вичікують. У такий спосіб намагаються довести, що вони досі небезпечні. Єдиний свідок — охоронець, у якого начебто стріляли. Та все це не має значення. Ройтергольм керує управлінням поліції, смикаючи за ниточки, і вони оприлюднять те, що буде потрібно режиму. Та й нам на це теж начхати.

— Повністю погоджуюся. Хай собі стріляються, скільки завгодно, мені нема до них діла. То ти прийшов переконати мене почати виписувати газети, чи маєш ще щось на гадці?

— Я розповім, але не так швидко. Наразі можу сказати те, що я таки придумав, як вирішити наші проблеми. Але бракує двох речей.

— Яких саме?

— Дівчина, Анна Стіна Кнапп, яку ти так давно шукаєш. Вона нам потрібна.

— А друга річ?

Вінґе обертається, дивиться на світло і мружиться.

— Потрібно заперечити категоричний імператив.

— Що ти сказав?

— Жане-Мішелю, мене мучать сумніви. Я не впевнений, чи це вирішення можна виправдати.

— Ти глузуєш із мене?

Вінґе хитає головою, міцно стиснувши губи.

Кардель дивується:

— Невже все, що ми зробили, піде коту під хвіст через твої муки сумління? Хіба ми не пообіцяли один одному досягти перемоги за будь-яку ціну?

— Я сказав, що вагаюся. Це означає, що мені потрібен час, щоби подумати. Маю зробити одну річ, яку вже давно постійно відкладаю.

Кардель ще деякий час нервово походжає кімнатою, але нарешті зупиняється, спирається на здорову руку і стає обличчям до стіни. Він переводить дух і зусиллям волі повертає собі самовладання. Тоді, зітхнувши, обертається до Еміля і сам дивується лагідності свого голосу.

— Ну, гаразд, Емілю. Зроби те, що маєш, і повідом мене, що робити далі.

Вінґе збирає газети зі столу, скручує у жмут і пхає до кишені плаща. Однак на порозі щось його зупиняє.

— Ти сприйняв це з більшою байдужістю, ніж я сподівався.

— Тобі навряд чи вдасться щось знайти. Я шукаю її вже рік, і все даремно. Не вірю, що нам раптово пощастить.

22.

Район Ладуґордсландет усіяний листям лип, що ними колись засаджували парки заміських маєтків. Вітер мінливий, води Котячого моря загусли після літнього бродіння, а сморід став менш разючим.

Еміль Вінґе минає церкву Гедвіґ Елеонори і притулок для бідних. Околишні квартали щільно забудовані дере­в’яними халупами, малопридатними для зимівлі. Між хатинами бавляться діти з посинілими губами і червоними колінами, намагаючись зігрітися рухом. Трохи далі забудова рідшає та поступається полям і пасовиськам, на яких, попритулявшись боками, стоять корови. Стає все важче орієнтуватися у вуличках, назви яких Еміль не впізнає. Доводиться звертатися по допомогу до тутешніх, переважно старших людей, бо ті ще можуть пам’ятати. Називає ім’я того, кого шукає, і йому жестами вказують, куди рухатися далі.

Хатина, яку шукає Еміль, розташована на околиці. За муром видніє обвисла яблуня. До неї приставлена драбина, а на вершині балансує чоловік у розщіпнутій куртці. Тримаючись за гілля, він тягнеться за червоними яблуками і по одному скидає їх жінці, а та, сміючись, ловить яблука у фартух і складає в кошик. Чоловік щось каже, і молодиця знову заходиться сміхом. Вона вродлива, хоча вже не молода. Час її пощадив, а перші ознаки старості — як-от складки від сміху навколо вуст чи тоненька сіточка дрібних зморшок довкола очей — їй навіть до лиця. Чоловік на вигляд кількома роками молодший, одягнений невимушено, хоча і з претензією, стрункий, із добре доглянутими вусами і здоровою шкірою.

Еміль якийсь час розглядає їх, стоячи за хвірткою, аж поки його зауважує жінка і несподівано випускає з рук щойно зловлене яблуко. Із верхівки дерева чується здивований вигук чоловіка, коли наступне яблуко теж падає на землю і котиться у траву. Драбина жалісно рипить, чоловік спускається на землю. Бліда як сніг жінка, похитуючись, підходить ближче до муру.

— Сесіл?

Еміль мотає головою:

— Еміль, його брат.

До них підбігає чоловік і стає поруч, щоки налиті багрянцем від здогадки, що щось із цим непроханим гостем не те. Уривчасто запитує дзвінким, звиклим до наказів голосом.

— Чого тобі треба?

Дружина кладе долоню на його руку.

— Югане, прошу тебе, залиш нас наодинці.