1795

— Робити добро задля власної вигоди і вчинити зло з найкращих міркувань — не одне й те саме. Ти вбив моїх дітей ненавмисно.

— Лише із власної дурості. Зі злості бовкнув зайве, гадаючи, що Ерік Тре-Русур нічого не почує. Я сам уклав йому до рук зброю для помсти.

Від сорому Кардель замовкає. І все ж досі жевріє крихка надія. Він наважується спитати:

— Ти пробачиш мене, якщо вже не вбила?

— Я цього не казала.

— То що тепер?

Анна Стіна гладить його обпалену потилицю, вкриту тонкою, наче крило метелика, шкірою. Кардель відчуває, як здригаються пучки її пальців, а її жах відлунює в його тілі.

— Я не знаю, що відбувається після смерті. Мая і Карл прожили так мало. Мені сниться царство тіней, де витають душі тих, кому не дозволили жити. Хтозна, може, і справді існує таке місце, може, діти прийшли до мене саме звідти. Моє лоно дало їм людське життя бодай на кілька місяців. Зараз Мая і Карл повернулися туди, звідки прийшли. Мені здається, вони чекають, аби їх покликали назад. Ночами я чую, як малюки кличуть маму своєю дитячою мовою. Я хочу забрати їх до себе — якщо не обидвох, то хоча би когось одного.

Глашатай десь удалині сповіщає другу годину ночі. Зимове небо, як завжди, соромиться людського погляду і з’яв­ляє­ться тільки вночі. Хмари розсіюються, відкриваючи зірки.

— Ти знаєш мою історію, Мікелю. Чоловіки завжди мене кривдили. Ви мене знищили, і я ніколи не зможу насолоджуватися близькістю із чоловіком. Та зараз мені потрібен чоловік, а крім тебе в мене більше нікого нема.

Кардель оніміло хитає головою.

— Поглянь мені в очі і зізнайся, що це не те, про що ти завжди мріяв.

— Ні, Анно, не в такий спосіб.

— Еліас розповідав мені все, що підслуховував під вік­нами повій. «Нічні метелики» ретельно лічать дні й не працюють тоді, коли зростає ризик зачати дитину. А я зробила навпаки — саме зараз у мене такі дні. Ти сам визнав свою вину, то я прийшла по відплату.

Анна Стіна довго розстібає блузку, і в сяйві зір окреслюються обриси її оголеного тіла.

— Якщо хочеш, я вдаватиму, ніби мені приємно.

А далі обоє вдають, що відчувають насолоду.

24.

Рано-вранці у знівечені двері Карделевої кімнати стукає Вінґе. Сонце ще не зійшло, у скупих променях світанку видно лише горизонт. За дверима чути важкі кроки. Мікель відчиняє, у вузькій щілині з’являється половина вкритого опіками обличчя і спухлі очі. До кімнати Кардель не впускає.

— Емілю, спускайся і почекай на вулиці. Я припудрю пе­руку і вийду.

На вулиці темно, єдиний на цій вулиці ліхтар догорів, над ґнотом здіймається кіптява. Мороз встелив бруківку ворсом інею, а шибки — мереживною памороззю. Вінґе топчеться на місці, щоби не замерзнути, аж тут відчиняє­ться брама і сходами спускається Кардель. Ніхто не пропонує, куди йти — ноги самі несуть їх до Хеппсбрунна, де крізь щогли і линви невдовзі сіятиметься світло.

— Як справи, Жане-Мішелю?

— Не хочу про це говорити.

Кардель замовкає й тицяє дерев’яною рукою на бухту канатів, обоє сідають.

— А що в тебе, Емілю? Як минула ніч? Я заходив до тебе вчора ввечері, кімната була порожня. Судячи з твого вигляду, із тобою сталося щось приємне. То де ти був?

— Точно не знаю, блукав містом. Просто так, мені треба було подумати.

— Цілу ніч? У такий холод?

— Точно.

— Допомогло?

— Так, Жане-Мішелю. Тепер усе готово.

— Ти про що?

— Про те, що все життя був дурнем і боровся з тінями. Вчора я був у своєї братової. Сесіл залишив там докази усього того, що я завжди заперечував. Водночас я знаю, що маю рацію, Жане-Мішелю. Тож як поєднати протилежні принципи, коли добро для одного означає зло для іншого?

Кардель морщить чоло і знизує плечима. Еміль мружиться і підставляє обличчя ранковому сонцю, допоки розжарений диск не сховався у хмарах.

— Ми шкандибаємо заплутаною дорогою життя як уміє­мо. На власний розсуд придумуємо символи і напов­нюємо їх змістом, щоби хоч якось упорядкувати хаос. Звеличуємо їх і радо підкоряємося. Увесь людський рід народжений бути рабами. Брехня, якою себе втішаємо, є нічим іншим, ніж вогнем у горні, де куються наші кайдани.

— Яка така брехня?

— Усе те, у що ми наївно віримо. Наприклад, що чиясь правда важливіша. А вона в кожного своя, кожен сам вирішує, де добро, а де зло.

— То ти тепер ні у що не віриш? І куди нам далі рухатися?

Еміль мотає головою.

— Нічого подібного! Я сам обираю, у що вірити. Але тепер із власної волі, без примусу звички. Весь мій опір батькові та Сесілу — чого я ним добився? Тільки довів, що їхні намагання і мій спротив рівноцінні. Ми поклонялися глузду, як золотому тельцю. А правда в тому, що кожен має приймати самостійні рішення, щойно позбудеться тягаря знань, які йому вбили в голову. Це легко, як підняти пір’їнку, а в мене наче гора з пліч. Я даремно метався зі своїми сумнівами від одного учення до протилежного. Більше не буду. Мої рішення не обов’язково мають здаватися послідовними геть усім. Я ні перед ким не відповідаю й усвідомив це тільки зараз. Жане-Мішелю, я нарешті вільний — і розумом, і душею.

— А Сесіл?