1795

— А я тут до чого? Мені начхати на політику. Якби дуже припекло, я би запросто насцяв на могилу Ґустава, і байдуже, якби трохи захляпав плащ Ройтергольма.

— Ти прекрасно розумієш, що станеться з тими, чиї імена згадані в листі, якщо він потрапить до рук представників режиму. А особливо зараз, коли було вчинено замах на самого герцога.

— Не заздрю їм. Пані Руденшельд пощадили тільки тому, що в неї є цицьки і передок. А от усіх до одного хлопів барон звелить висікти різками і колесувати на Гаммарбю, щоби більше нікому не приспічило протестувати. Якщо Анкарстрем підглядатиме з пекла, то його власні останні години видадуться йому дитячими витівками.

— У кінці листа досить місця. Можна запросто дописати твоє ім’я.

Тоссе блідне. Даремно перебирає губами, не спроможний видати ні звуку. Спирається на стіну й наче наяву чує тріск кісток і шипіння розжарених щипців. Сіпається то праворуч, то ліворуч, та врешті його коліна підкошуються, і Тоссе блює собі прямісінько під ноги. Вінґе з Карделем чекають, поки спазми минуть. Тоссе намацує руками опору, щоби підвестися, й озивається жалюгідним голосом:

— Чим я можу допомогти?

Вінґе набридло чекати на невдалі спроби чоловіка відновити рівновагу, і він сідає навпочіпки.

— Ти входиш до числа Евменідів. У вас є внутрішнє коло, що визначає, які питання ставити на голосування, чи не так?

— Найімовірніше тепер ми називатимемось Вакханками.

— Байдуже. Відповідай на запитання.

— Так, правда. Це вузьке коло, не всі в ордені знають, хто до нього входить.

— Знайди їхні імена.

— Як?

Кардель ричить.

— Якби це було так просто, ми б і самі це зробили, замість того, щоб тупцяти у твоєму блювотинні. Знайди їх!

Вінґе менш категоричний:

— Якщо в когось і є перелік членів внутрішнього кола, то хіба в Ансельма Буліна. Навідайся до нього й роздобудь імена. Кардель проведе тебе і чекатиме надворі.

Тоссе видає якісь незрозумілі звуки. Кардель розминає шию, хитаючи головою у всі боки, щоби позбавитися судом, а тоді додає:

— Я чув, що Анкарстрему спочатку відрізали прутня і натерли ним писок, а тоді вже відрубали голову.

Шлунок Тоссе вже порожній, на бруківку рясним потоком ллється сама жовч.

26.

Їлліс Тоссе заносить кулак, щоби постукати у браму будинку Буліна на вулиці Ґаффельґренд. Він знає, що за ним стежать, можна навіть не обертатися. Трохи вище, на розі будинку, у тіні згаслого ліхтаря ховається Кардель. Алкоголь вивітрюється, стає зимно. Тоссе труситься від холоду, розтирає долонями груди, живіт і плечі. Тоді збирає волю в кулак й опускає руки. У вікні на третьому поверсі горить світло, і вже за декілька секунд чується повільне порипування сходів у такт ходи господаря з його подагрою. У відчинених дверях з’являється ніс Буліна, старий міряє Тоссе здивованим і роздратованим поглядом.

— Тоссе? Що сталося? Уже далеко за північ!

— Ансельме, нам конче треба поговорити. Будь ласка, дозволь увійти.

Булін кривить рота від панібратського звертання, нахиляється ближче і принюхується.

— Ти п’яний?

Тоссе розпачливо зітхає.

— Уже не дуже.

Якусь хвилину він мовчки товчеться на місці, і Булін урешті знизує плечима й відступає у бік.

— Що ж, заходь. У моєму віці так і так не спиться.

Булін повільно піднімається сходами, спираючись то на тростину, то на поруччя, а слідом за ним крокує Їлліс Тоссе. Вони йдуть до світла — у кабінеті Буліна в канделябрі горить самотня свічка. На півдорозі їх перестріває сон­ний слуга в незаправленій сорочці. Мабуть, прокинувся від грюкання у двері й поспішає запалити решту воскових свічок на розлогому бронзовому гіллі.

— Хочеш кави, Їллісе?

— Залюбки, якщо розділиш зі мною кавник.

Булін відсилає слугу й опускається у витерте крісло із глибокою вм’ятиною на сидінні. Ретельно набиває люльку, а Тоссе подає йому запалену скіпку. Невдовзі слуга повертається з тацею, на якій парує мідний кавник, стоять тонкі, майже прозорі порцелянові горнятка й тарілка пшеничного печива, наполовину покритого загуслим шоколадом. Кімната заставлена заскленими шафами з метеликами, кожен із яких пришпилений срібною голкою. У деяких дверцята відчинені, а на окремій подушечці пришпилені яскраві крильця, що очікують потрапляння на правильне місце.

Булін розливає каву, доки Тоссе роззирається.

— Переставляєш метеликів?

Булін знизує плечима і робить ковток.

— Цікава річ, Тоссе. Інколи мені здається, що нареш­ті я розмістив їх ідеально. Аж раптом з’являється ідея, що, наприклад, косатцеві мають бути поруч із сонцевиками, бо і ті й ті мають смуги на крилах, і я цілу ніч їх міняю місцями. А наступного ранку їхні яскраві кольори ріжуть мені очі, і я повертаю все на попередні місця.

Булін глибоко затягується і повільно випускає дим, закинувши голову назад і примруживши очі.

— Це стосується Тюко Сетона, чи не так?

— Він і досі в тебе?

— Тюко ще гостює в мене, але має окреме помешкання. Двері, що ведуть до нього, я замикаю на ніч на засув, тому можеш не хвилюватися.

— Мене турбує зміна назви ордену.

— Хочеш сказати, що надаєш перевагу класичним грецьким трагедіям?

— Що?

— Не зважай, це був жарт.