Читаем 1795 полностью

— Його більше немає, зник, як тінь при світлі. Я його пробачив і прогнав. Більше він мене не турбуватиме. Хай мирно спочиває у гробу. Хотілося б, аби він прожив дов­ше, та всі ми пішаки у цій грі випадковостей.

Кардель зітхає, повертається і підставляє сонцю необпечений бік обличчя.

— Емілю, я не вдаватиму, що розумію, про що ти говориш. Досить і того, що один із нас розуміє. Та можу припустити, що ти вдосталь наміркував. Отже, що нам робити далі?

— Ерік Тре-Русур і його Ліннея, нещасний кузен Шильдт, удова Коллінг, хлопці-гернгутери Альбрехт і Вільгельм, чиї життя ми не змогли врятувати, хоча й були напоготові… Я не можу залишити їхні справи без роз’яснення і приректи нещасних на забуття. Треба довести їхню невинність. Тюко Сетон має постати перед судом, його історію має почути кожен, хто має вуха.

— Друзі Сетона зроблять усе, щоб уберегти його.

— Авжеж. Тому в нас є ще одне завдання. Евменідів потрібно знищити. Власне, у цьому й полягали мої сумніви, адже єдина наша зброя — важка й тупа, вона вражатиме усіх без розбору. Нам доведеться свідчити неправдиво і звинувачувати членів ордену у злочинах, яких вони не скоювали. Отака вона, викривлена справедливість. То що, ти готовий продовжити справу, знаючи, що на нас чекає?

Кардель чухає за вухом, де його вкусила воша, і випльовує у воду тютюнову жуйку, таку ядучу, що аж качки розпливаються.

— До дідька їх усіх! Мені байдуже, яким чином вони потраплять до пекла, що швидше, то краще.

— Тоді залишається дівчина. Конче треба, щоби вона передала листа власноруч, аби не виникло сумнівів у його правдивості.

Кардель відвертається, вдаючи, ніби проводжає поглядом чайку. І каже:

— Я знаю, де вона.

25.

Сходи біржі залиті тремтливим світлом із вікон. Їлліс Тоссе розв’язує краватку й розщіпає жилет і сорочку, виставляючи розпашілі груди на вітер. Холод, може, і дошкуляє біднякам у виношеному ганчір’ї, та Їлліса він тільки освіжає. У залі тривають танці, підбори відбивають такт на дощаній підлозі, гримить музика. Тоссе впізнає мелодію, хоча й не пам’ятає назви, пробує насвистувати, але не потрапляє в тон. Він п’яний, але ще є місце для вина, тому Тоссе підносить келих до уст і відкидає голову назад, аби вихилити все до останньої краплини.

Там, угорі, світ зовсім інший. Порожня площа зникає, просвіт між хмарами густо всіяний далекими прегарними зорями. Тоссе дружньо вітається з ними, негучно, але піднесено. Кожна зірка сяє для нього. Голова переважує, він робить крок назад, аби втримати рівновагу, та п’ята наштовхується на сходинку, і тіло м’яко осідає на сходи. Перука злітає, а сам Тоссе ірже, наче кінь. На порятунок поспішають якісь простолюдини, мабуть, сподіваючись, що їм щось перепаде. Якась дивна, тверда на дотик і заклякла рука допомагає йому підвестися.

Тоссе глипає по черзі то на одне, то на друге обличчя — і враз блідне. Заперечливо мотає головою, хоча, здається, обличчя знайомі.

— Зі мною вже колись таке було…

Здорова рука кремезного чоловіка хапає Тоссе під лікоть і, не питаючи, волочить сходами вниз. Їлліс тим часом зосереджується на меншому зростом.

— Що за жарти? Трясця його матері, певно намішали чогось до вина…

За рогом, під дзвіницею церкви Святого Миколая вони зупиняються. Тоссе похитується між фасадом будівлі та дерев’яним протезом. Пальт хрипить загрозливим басом:

— Авжеж, ми точно колись бачилися. Це було саме тут, два роки тому. Вас, гульвіс, дуже легко передбачити, ви жодного балу у біржі не пропускаєте.

Тоссе погрозливо тицяє пальцем у бік Еміля.

— А ти що тут робиш? Ти ж покійник! Якого дідька я поминав тебе шампанським? Що за бісові манери?

— Знайомся,— каже пальт,— це Еміль Вінґе.

Тоссе ще дужче мружиться, повільно киває та незграбними пальцями береться застібати сорочку. Тепло від танців уже вивітрилося.

— Молодший брат… Ач, який подібний. Вічний студент з Уппсали, якщо не помиляюся. Що тобі треба?

Голос у молодшого теж схожий на братовий, хоча й не такий сиплий.

— Ми маємо пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитися.

— Сумніваюся.

— Ми допоможемо тобі потрапити на той світ.

Від такої розмови хміль швидко вивітрюється. Тверезість повертає Їллісу Тоссе відчуття гідності, міцної та непохитної. Скороминуща тривога тепер видається йому смі­ховинною.

— Ви, що, погрожуєте мені? У суботній вечір, у розпал балу? Мене є кому захистити. Та я тільки клацну пальцями, і вас обох відлупцюють, як вуличних псів.

Утім, Тоссе доводиться із роздратуванням констатувати, що пальці його не слухаються і відповідь виходить не такою ефектною. Він робить крок уперед, але відразу ж наштовхується на дерев’янку і відлітає назад, б’ючися головою об камінь.

— А тепер стули пельку і слухай.

Еміль Вінґе стишує голос і підходить ближче.

— Пригадуєш екзекуцію Маґдалени Руденшельд минулої осені? Її на якийсь час кинули до Прядильного дому, поки шукали краще помешкання. Звідти пані Руденшельд передала листа зі списком усіх соратників Армфельта, налаштованих на повалення влади зі зброєю в руках. Змовники і досі не знають імен один одного. Пізніше лист був загублений. Тепер він у нас.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Охота на царя
Охота на царя

Его считают «восходящей звездой русского сыска». Несмотря на молодость, он опытен, наблюдателен и умен, способен согнуть в руках подкову и в одиночку обезоружить матерого преступника. В его послужном списке немало громких дел, успешных арестов не только воров и аферистов, но и отъявленных душегубов. Имя сыщика Алексея Лыкова известно даже в Петербурге, где ему поручено новое задание особой важности.Террористы из «Народной воли» объявили настоящую охоту на царя. Очередное покушение готовится во время высочайшего визита в Нижний Новгород. Кроме фанатиков-бомбистов, в смертельную игру ввязалась и могущественная верхушка уголовного мира. Алексей Лыков должен любой ценой остановить преступников и предотвратить цареубийство.

Леонид Савельевич Савельев , Николай Свечин

Детективы / Исторический детектив / Проза для детей / Исторические детективы
Агент его Величества
Агент его Величества

1863 год: в Европе военная тревога. Западные державы требуют от России прекратить боевые действия против польских повстанцев, угрожая начать интервенцию. Император Александр II решает передислоцировать российские эскадры в североамериканские порты, дабы оттуда бить по коммуникациям англичан и французов. Но США тоже объяты войной: Юг сражается против Севера. Американские политики погрязли в интригах и коррупции, и российские моряки для них – лишь разменная монета в собственных расчётах.Разобраться в этом хитросплетении высоких интересов и тёмных дел предстоит чиновнику по особым поручениям при Министерстве иностранных дел Семёну Родионовичу Костенко. Впереди его ждёт борьба с недругами России, политическими проходимцами и мошенниками из собственного ведомства. Чья возьмёт? Об этом и многом другом повествует роман «Агент его Величества».

Вадим Вадимович Волобуев , Вадим Волобуев

Детективы / Исторический детектив / Исторические детективы