1795

Емма проводжає його до дверей, але тієї миті, коли Еміль збирається переступити поріг, хапає його за руку. Еміль здивовано обертається і відчуває на щоці її руку. Якусь мить вони так стоять, а тоді Емма заплющує очі й нахиляє­ться поцілувати губи, які належать зовсім не йому.

— Дякую, що прийшов.

Надворі Еміль спирається на огорожу і збирає докупи розбурхані думки. Тоді, мов п’яний, рушає геть, не звертаючи уваги на капрала Югана. У голові прокручуються щойно почуті слова, земля вислизає з-під ніг. Якісь діти доганяють і дражнять його, гадаючи, що він пияк, та невдовзі втрачають інтерес і відстають. Він і їх не помічає. Сам не знає, куди його несуть ноги, не помічає вечірнього холоду. Небо і земля йдуть обертом, перед очима спалахують блискавки, Еміль то плаче, то сміється у припливі невідомих почуттів.

23.

Кардель плентається своїм звичним маршрутом. А що ще робити? У Місті-між-мостами вже не залишилося незвіданих доріг, і йому здається, що вже колись бачив кожне обличчя, яке трапляється назустріч. У надії на останній цьогорічний підробіток до міста повернулися жебраки. Вночі вже заморозки, і невдовзі стане занадто холодно, щоби днями стирчати надворі. Злидні торкнуться всіх, і жебракам перепадатиме ще менше. Темінь спадає все раніше, між пізнім ранком і раннім вечором лише декілька годин кволо сіріє день. Небо над димарями вкрите низькими хмарами. Здається, ніби весь світ кудись опустився.

Кардель ступає повільно, м’язи все ще слабкі й ниють. Якби не колишній авторитет та очевидна бідність, йому було би непереливки у безпросвітних вуличках і темних підворіттях. Мікель обходить увесь острів середмістя — від набережної Солоного озера до берега озера Меларен, від королівського палацу до міських вбиралень. Як зав­жди, безрезультатно. Кімната Еміля порожня і замкнута, його власна також пустує. Кардель роздобуває на вечерю шматок хліба та глек пива і відразу жадібно відпиває декілька ковтків.

У кімнаті холодно. Доводиться поправляти ­залишені по­переднім квартирантом шмати, котрими позатикані щілини у вікнах. Мікель закутується у плащ і чекає, коли кімната хоч трохи зігріється від тепла його тіла. Сидячи на бамбетлі, він слухає, як дзвони відбивають години і чверті, і так до самого кінця дня, аж поки на службу виходить вежова варта. Кардель то провалюється у дрімоту, то прокидається від судом у шиї та спині і знову засинає. І навіть уві сні продовжує блукати вуличками Міста-між-мостами, і лише там знаходить Анну Стіну, відчуваючи торжество і страх.

Кардель прокидається від скрипу дверних завіс. У темряві щось зблискує, до кімнати хтось увійшов. Він не вірить власним очам і тре обличчя, але видіння не зникає.

Це вона: стоїть біля порога й не рухається, наче зачовгана колода позначає межу поміж сном і дійсністю. Паніка стискає груди, йому несила видушити із себе хоч одне слово. Він застигає на ліжку, побоюючись злякати видіння якимось різким рухом. Жінка теж не ворушиться. У випадковому промені з вікна у неї в руці щось зблискує — це лезо ножа.

Кардель нарешті вичавлює із себе голос, невиразний та уривчастий:

— Я довго тебе шукав, Анно. Блукав днями і ночами. Де ти була?

— Далеко.

Кардель підсувається до краю бамбетля, щоби краще її роздивитися. Анна Стіна здається цілою і неушкодженою, лише смертельно бліда. Мікеля це тішить, байдуже, що буде далі, і він замовкає, даючи їй час зібратися з дум­ками.

— Мої діти мертві,— каже жінка.— Мені сказали, що у цьому винен ти.

Кардель летить у провалля, голова йде обертом, а він все падає, падає…

— Правду кажуть.

Мікель підводиться і йде назустріч жінці. Анна Стіна підносить ніж.

— Анно, якщо ти прийшла, щоби поквитатися зі мною, я не перечитиму. Моя вина тяжка. Забирай усе, що маю. Хотілося би віддати тобі більше, щоби ти могла придбати щось цінне.

Мікель стає на коліна перед жінкою і повільно кладе здорову руку на її пальці, що тримають руків’я ножа. ­Тягне руку до себе — так, аби вістря торкнулося шкіри в ямці над грудною кліткою.

— Ріж ось тут, смерть наступить швидко. Навіть не знадобиться багато сили, я сам бачив таке не раз. Але крові буде багато, тому краще відійди вбік, щоби не захляпатися.

Кардель зусиллям волі змушує себе відпустити її теплу руку. Заплющити очі так само не просто, однак він зажмурюється, радше задля Анни Стіни. Він і так отримав більше, ніж хотів. Згадує минуле й сам не усвідомлює, чи вимовляє ці слова вголос, а чи лише подумки.

— Між нами завжди було лезо ножа. Третя спроба буде вдалою.

Десь глибоко пихкає жаром пекло і з гуркотом розчиняє перед Карделем ворота, щоби завершити справу, розпочату на Горнсберґет. Та розплющивши очі, Мікель бачить, що ніж лежить на підлозі, а Анна Стіна сидить у кріслі. На шиї лише подряпина, крапля крові, не більше. Кардель чомусь злоститься: він уже приготувався, а йому чомусь відмовили. Душу роздирає почуття вини і несплаченого боргу, що зростатиме й далі.

— Хіба ти не для цього сюди прийшла?

— Я прийшла засвідчитися в тому, у чому не повинна була сумніватися.

— У чому саме?