1795

— Копенгаген горить!

У вуличках під будинком галасує і пліткує люд. Необачна іскра в посуху спустошила столицю Данії, від палацу Крістіансборґ залишилися самі обвуглені руїни. Поганий знак, каркають ворони. Скоро, певно, спалахне і Стокгольм, і байдуже, що його халупи кам’яні. Старі люди добре пам’ятають, що зимове тепло і свіжоспечений хліб набагато дорожчі, ніж зазвичай видається: червоний півень збирає свою данину в найбільш неочікуваний момент. Сетон знає це краще, ніж будь-хто, адже вогонь забрав у нього геть усе.

Наближається літо, і в спеку його кімната стає ще нестерпнішою, ніж у зимовий холод. Тоді хоч можна було сховатися під ковдру, а від задухи не врятуєшся. Повітря гаряче і сперте, спрагле тіло вимагає повернути втрачену з потом вологу. Усе свербить у рази дужче — і шкіра, і нутро. Тюко Сетон втрачає лік дням. Після того як у кварталі стихає гул недільних дзвонів церкви Святої Ґертруди, відраховує шість днів і ночей, аби не пропустити суботу — єдиний день, коли він дотримується хоч якогось розпорядку.

Сетон читає оголошення біля колодязної помпи: у Гаммарбю нарешті вішатимуть злодія. Шибениця стирчала без діла впродовж багатьох тижнів. Якщо когось і карали, то хіба жінок за переривання вагітності, проте вішати їх перестали, бо надто вже багато вуличних хлопчисьок набивалось під поміст, щоб і собі заглянути під спідницю. Натомість використовували плаху, встановлюючи її просто на землі. Та відрубування голови сокирою завжди цікавило Сетона значно менше, ніж петля.

Тюко йде слідом за іншими, минає шанці і згодом вибирається на горбок. Настрій бадьорий, надворі ясний літній день, на небі ні хмарини. Долаючи огиду, Сетон проштовхується якомога ближче до шибениці і примикає до товариства, у якому не дуже виділяється. Невдовзі прибуває повіз із засудженим. Його супроводжують візник, який кляне свого коня, і помічники, які лаються і штовхають воза, коли колеса загрузають у сухому поросі в коліях. Виводять закутого в кайдани злочинця — молодого хлопчину з рудим волоссям і доброзичливим обличчям. Здивована міна хлопця змінюється на піднесену — від гордості, що на його честь зібралося стільки люду. Рум’яне обличчя починає радісно сяяти щоразу, як він упізнає когось у натовпі; юнак усміхається і голосно вітається із приятелями. Поміст круглий, мурований, із невеликим вирізом для сходів, що ведуть на платформу. На балках, що спираються на кам’яні колони, закріплені чотири петлі для мотузки. Засуджений, здається, милується краєвидом і насолоджується загальною увагою, хоча на його плечі лежить рука пастора, а ланцюг кайданів тримає кат. Коли зачитують вирок, юнак не відмовляє собі у задоволенні корчити гримаси, а в деяких місцях навіть пританцьовувати, і майже не реагує, коли один із помічників ката дає йому потиличника. Хлопець здогадує­ться про серйозність цього заходу лише тоді, коли западає загальна тиша та на його шию накидують зашморг. Він мотає головою так, наче щойно усвідомив, що його зби­раю­ться позбавити життя.

— Чекайте, чекайте!..

Той самий помічник, який нещодавно дав хлопцеві ляпаса, заспокоює його і гладить по плечах. Петлю поправляють, мотузку фіксують, чиновник киває катові, а той своїм помічникам.

— Чекайте! Та зачекайте ж!..

Помічники знають, що часу гаяти не можна — паніку треба зупинити вчасно, поки той шепіт не перетворився на відчайдушний крик. Ніби в борцівській схватці, вони відривають ноги хлопця від настилу і затягують петлю, що має втримати тіло, а тоді разом відпускають руки й обтирають їх об штани, ніби струшуючи з долоней провину.

На обличчі засудженого досі здивування. Уста, що синіють і набрякають, ще ворушаться і ледь чутно благають про пощаду, погляд метається з боку у бік. Ноги даремно шукають опору, хлопець виструнчує спину й напружує кожнісінький м’яз, аби звільнитися з полону петлі. Потім починає бігти в повітрі, все швидше і швидше, як обезголовлена курка, що в конвульсіях виривається з рук своєї господині. Від кожного руху петля затягується все дужче. Розбухлий язик вже не вміщується в роті.

Сетон не відриває очей від цього видовища, боїться пропустити найменшу подробицю, його волосся стає дибки. Його охоплює жах, та він не в змозі відвести погляд чи кліпнути, хоча від напруження з очей уже течуть сльози. Він дивиться у вирячені очі засудженого, що налилися кров’ю і, здається, вже втратили здатність фокусуватися. Зіниці зазирають у вічність, і Тюко шукає якийсь знак чи натяк на те, що вони бачать щось особливе. Як завжди, цей момент занадто короткий, хай би якою довгою була дорога. Те, що недавно було живою людиною, б’ється в конвульсіях. Від чоловіка залишається сама оболонка, що гойдається на мотузці.

Сетон затримує подих і водночас шастає поглядом по публіці, яка помалу розходиться і задоволено рушає до міста. Він дивується, як цим людям удається вважати смерть привілеєм засудженого. У кожного на шиї свій зашморг, а мотузка невпинно веде до однієї з тисяч шибениць. Людям їх не видно, але Тюко бачить. І як же йому хочеться бути так само байдужим, як і вони!