1795

Раптом Сетон упізнає в гущі натовпу двох чоловіків і завмирає. Однорукий Кардель з обвугленим протезом, що звисає із плеча на ремінцях, а коло нього, заклавши руки за спину і стиснувши в зубах люльку, незворушно стоїть дурний Вінґе. Обидва прочісують очима юрбу. Кардель робить жест у бік Сетона, і голова Вінґе мало не злітає з шиї, коли той намагається розгледіти, куди тицяє його приятель. Тюко ховається за людськими спинами, тоді пірнає, зігнувшись, у найщільнішу зграю і тремтячими неслухняними ногами напівбіжить разом із потоком людей, аж поки маківка пагорба не залишається позаду. Далі починається крутий схил, що веде до шанців.

Сетон наказує собі зупинитися й подивитися через плече. Виявляється, він біг недостатньо швидко, обидва переслідувачі женуться за ним. Кардель лається і щось вигукує, люди розступаються, ніби вода, у яку пожбурили важкий камінь; пальт, не дивлячись ні на кого, розсікає юрбу і мчить уперед.

Серце Сетона мало не виривається з грудей. Він кидає­ться донизу з горбка так стрімко, що інколи втрачає опору під ногами. У вухах свище кров разом із зустрічним вітром, що зриває з його голови капелюха, коли Сетон розганяється ще дужче. М’язи ніг усохли за зиму і трусяться, у боці коле так, ніби хтось запхав туди шило. Коло митниці вільно стоїть міська варта. За шлаґбаумом відкрита дорога, на якій ніде сховатися, і Сетон відчуває, як його сили закінчуються. Треба щось придумати, знайти якийсь вихід, але страх паралізує розум.

Він кидає ще один погляд назад: Кардель уже так близько, що можна розгледіти потерті місця на його плащі. Сетон швидко пригинається і ховається від очей митників за якимось візком. Набирає повні жмені сухої землі й натирає нею одяг, замазуючи новим брудом старий, вимащує обличчя. Розриває на собі жилет, що аж відлітають ґудзики, і повільно біжить до вартових, з усіх сил намагаючись відновити подих.

— Капітане, капітане!..

Чоловіки переривають розмову і розступаються, щоб усім було видно втікача. Сетон спотворює голос, аби видати себе за ображеного дворянина, що постраждав, захищаючи свою честь, і мало не плаче, й одразу звертається до охоронця з відповідними погонами.

— Капітане, я став жертвою рукоприкладства. Я служу штатгальтером і прибув у Гаммарбю, щоби задокументувати виконання судового вироку. Щойно я розвернувся, щоби піти додому, як на мене напав якийсь каверзник, збив з голови капелюха і штовхнув у рів, а моє письмове приладдя жбурнув униз із горба. Чолов’яга напідпитку, але з того, що він белькотів, я зміг розчути, що повішений був його швагером.

Багрянець на обличчі Сетона після швидкого бігу можна запросто переплутати з гнівом, і помітивши, що охоронці ледве стримують глузливі посмішки, Тюко випрямляє спину і починає незграбно поправляти подертий жилет, аби повернути хоч крихту втраченої честі. Він корчить пихату міну і продовжує писклявим голосом:

— Я не маю наміру перебільшувати значення своєї особи, але хочу нагадати шановному панству, що будь-який напад на державного службовця слід розцінювати як напад на державу. Якщо й надалі дозволяти подібні безчинства, невдовзі матимемо революцію!

Не чекаючи на відповідь, Сетон вказує рукою на пагорб. Кардель все ще на відстані ста сажнів.

— Це він. Перш ніж утекти, я строго попередив його, що шукатиму захисту в наших corps-de-garde, на що він відповів… Ні, ні, я не насмілюсь це повторити.

Охоронці переглядаються, капітан веде бровою, й один із його підлеглих озвучує їхнє спільне запитання:

— Кажіть!

Сетон якусь мить удавано вагається, а тоді здається, мотає головою і приставляє до щоки руку, наче намагаючись приховати те, що зараз вилетить із його вуст, і шепче:

— Він сказав, що аж ніяк не боїться танців із «сосисками», бо єдине, у чому вони здатні виграти,— це змагання із феляції.

Юний вартовий із південним говором глипає то на одного товариша, то на іншого, нічогісінько не розуміючи.

— Із чого?

Капітан виймає шаблю і починає гуртувати свою розлючену команду.

— Будьте люб’язні, хлопці, поясніть Янсону, що це озна­чає.

Солдати хором відгукуються:

— Смоктання прутня!

5.

Нестерпні дні. Сонце патрулює над гребенями дахів, випалює вологу й тінь, не залишаючи найменшої схованки. Сетону здається, що від спеки всихають стіни, у кімнаті все більше смердить брудом і запилюженою деревиною. Від нудьги Тюко походжає взад-вперед між вік­ном і грубою, забиваючись у кут від кожного різкого звуку з подвір’я. Сетон обдумує свою дилему, а у вухах досі дзвенить хитрий голос Буліна. У полуденній спеці потріскують пересохлі дошки, ніби хтось заради розваги стукає по ґратах клітки, щоби змусити приручену тварину підвестися.