1795

— Для кожної душі, яку треба врятувати, Господь має свою подобу. Серед нас є прості люди, їм потрібен простий Спаситель. Для тебе ж він набуде іншої форми.

— А як щодо тебе?

Свала морщить чоло.

— Я й досі чекаю на той день, коли Господь провідає мене в земному тілі й дозволить скуштувати на смак свою кров. Колись давно я тяжко захворів і лежав при смерті, лихоманка ніяк не відступала, і я трусився від страху перед неминучою кінчиною. Я був дуже грішним, грав у карти, втратив сім’ю і друзів, розтринькав усі свої статки. Біля мого ліжка сидів пастор і бубонів молитви, постійно позираючи на вежу з годинником,— надто кудись поспішав. Мене тоді осінило: церковні догми — це не що інше, ніж перешкоди на шляху віри, шлаґбауми, котрі священнослужителі порозставляли на вході до раю, щоби збагатитися. Потім я заснув і побачив сон, у якому зрозумів, що існує інший Бог, мені відкрилися сади святих. Я мовчки зрікся старої віри і перейшов у цю, нову, і гарячка негайно відступила. Невдовзі я знайшов однодумців.

Свала піднімає руку, щоби покласти на плече Сетону, але присоромлено відсмикує її, коли бачить, як той відсахується назад.

— Як пастор цієї отари я навчився відчувати ближнього. Сюди приходить багато людей — є бідні, є і багаті, у кожного своя дорога. Але твоя ситуація особлива, такого болю, як твій, я ще не бачив, а з того, як досконало ти носиш свою маску, я розумію, що страждаєш ти вже давно. Це помітно в короткі миті задумливості — тоді на твоєму обличчі з’являється жахлива гримаса. Ти сам її колись помічав? Можу припустити, що ти не богобоязливий. Однак знаю, що Спаситель особливо високо цінує порятунок таких грішників, як ти. Якщо маєш сумніви, прислухайся до свого серця, а воно прагне духовності, це і є доказ існування Бога, зерно, посаджене самим Спасителем.

— Чи кожне веління мого серця так само божественне?

Свала хитає головою, усміхаючись.

— Це і є завдання від Господа — спромогтися відрізнити зерно від полови. А тепер ходімо, коло дверей є свіжий хліб, щойно з печі. Розділи його з нами і приходь знову. Тільки тут знайдеш розраду. Наступного разу ­поговоримо ще, коли послухаєш свідчення інших. Я бачу, що ти спов­нений сумнівів, але довірся мені і зроби цей перший крок.

Коли ж Сетон запускає зуби у скибку теплого житнього хліба, то раптом усвідомлює, що робить це не із ввічливості, а з голоду — грошей на іншу їжу в нього вже немає.

7.

Надворі задушлива ніч, Сетон повертається додому пізно, у вухах усе ще відлунюють слова сектантів. У брамах і на порогах повмощувалися п’янюги, які вже второпали, що краще обміняти останні монети на бренвін, ніж залишити на поталу спритним пальцям злодюг. Найбільш досвідчені повивертали кишені, щоб на них навіть не тратили часу, знаючи, що деякі розлючені крадії мають за звичку виражати своє незадоволення стусаном чи копняком.

У темному провулку, що веде до подвір’я, де Сетон винаймає свою комірку, бруківки не видно, але чути, як під підошвами, наче лід, тріщить засохла шкаралупа нечистот. Черевики ковзають у багні і розганяють рої мух. На подвір’ї у загородженому хлівці хропить стара льоха, навмисне закидана різноманітним мотлохом, аби віднадити нічних крадіїв. Сетон зупиняється в тіні, якесь невиразне чуття сигналізує про чиюсь присутність. Місяць заховався, лише світло зір виказує обриси невеликої постаті, що шепоче до Тюко дівочим голосом:

— Пане?

Сетон раніше бачив її серед дітей, що вештаються цим кварталом. Батьки нею не опікуються, та й вона теж не панькається з молодшими братами і сестрами, яких їй наказано доглядати. Батьки хоч і лякають покаранням, але рідко коли про це згадують, головне — повернутися додому тоді, коли їх уже зморило від випитого. Мабуть, дів­ча хоче запропонувати Сетону свої послуги, бо, судячи з усього, доля готує їй прямий шлях до борделів на вулиці Баґґенсґатан.

— Я довго чекала на пана…

Сетон ще не встигає відповісти, як дівчина прикладає до вуст пальця, щоби він мовчав.

— І не лише я.

Дівча підкликає його ближче і жестами пояснює: треба обережно зазирнути за ріг будівлі, щоби побачити єдине вікно його кімнати. Минає декілька секунд, перш ніж Сетону вдається розгледіти те, що хотіла показати йому дів­чина. По той бік шибки мерехтить слабкий жар, геть не помітний, якщо про нього не знати. Всередині хтось є.

— Вони прийшли, як почало сутеніти. Якби це були бажані гості, то вже б запалили каганця, а ці сидять тихо, ще й позачиняли двері так, аби ніхто не здогадався про їхню присутність.

Сетон ховається в найтемнішій частині вулички.

— Може, знаєш, хто вони? Бачила їх?

— Пальта Карделя знаю на ім’я. Його товариш худорлявий і вже здалеку видно, що з ним щось не те. У їхньому товаристві був іще один чоловік із поліцейським жетоном на шиї.

— Чим я заслужив таку доброзичливість?

— Пан уже давно тут мешкає і став одним із нас. У Місті-між-мостами сусіди допомагають одне одному. До того ж, за добрі справи заведено віддячуватися. Може, в пана знай­деться кілька зайвих монет?