1795

— Я називаюся Альбрехт, а мій кузен — Вільгельм. Ми із Саксонії, народжені підданими короля Фрідріха Аль­берта І.

У хлопця добра вимова, тільки окремі слова видають, що його рідна мова не шведська.

— Ми обоє підмайстри, наш фах — ковальство. Вільгельм ще малий, тож навчився орудувати хіба ковальським міхом, а я вже почав кувати всякі речі за допомогою молотка і щипців.

Юнак затинається і сумнівається, не впевнений, як йому вести далі.

— Ми… у нашому краю довго точилася війна між сусідами, і коли в селі почався голод, нас відіслали на північ, у Росток, бо знали, що по той бік моря є країна, де Ловіса Ульріка стала королевою, і де, можливо, будуть раді й іншим вихідцям із нашого краю. Наша сім’я завжди була богобоязлива, і під опікою священника ми отримали найкраще виховання. У тому, що сталося, їхньої вини нема.

Хлопець губить нитку оповіді і шукає потрібні слова.

— Нас відіслали разом, аби ми пильнували і не покидали один одного. Та невдовзі виявилось, що в дорозі нас було троє. Третім був диявол, що накинув на нас свої сіті, і ми…

Тишу порушує лише схлипування молодшого і звуки, що видають присутність людської маси: дихання, покашлювання, скрип дощок.

— Між нами виникли почуття, дозволені лише між чоловіком і жінкою. Плотська хіть росте з кожним кроком, їй усе важче опиратися. Ми страшенно страждаємо, бо знаємо, що тільки-но піддамося спокусі, занапастимо наші душі. Ми тут чужинці і не знали, до кого звернутися із цією бідою, аж поки Вільгельм не згадав про село Гернгут[22], що неподалік нашого рідного, де граф, нині вже покійний, приймав усіх до своєї парафії. Нашій радості не було меж, коли виявилося, що його однодумці є і в Стокгольмі.

Мова хлопця стає все більш невиразною, врешті голос надламується і переходить у схлипування. Юнак робить кілька глибоких вдихів, аби опанувати себе і завершити промову, хоча плечі його вже здригаються, а погляд опущений.

— Майстер, у якого ми служимо в Стокгольмі, без лихого наміру поселив нас у кімнатку з одним-єдиним бамбетлем. Ми не наважуємося спати на ньому разом, боїмося гріха, тож Вільгельму дістався бамбетль, а я стелю собі на підлозі. Та ми рідко коли спимо, щоночі разом молимося до Ісуса Христа, щоби полегшив наші муки, щоби прийшов до нас, обійняв і забрав ту любов, якою нечистий хоче завести нас на манівці. Ми просимо, щоби ваші молитви врятували нас від цієї страшної хвороби…

Після причастя Ларс Свала позичає Сетонові люльку і частує тютюном. Чоловіки прикурюють від останнього каганця в молитовній залі, Свала задуває вогника та сідає на лавці в маленькому саду. Через хвіртку виходить останній прихожанин, підкріплений кров’ю і плоттю Ісуса. Біля Котячого моря пралі вистукують вальками, ніби акомпануючи продавцям риби, а від парку Кунґстредґордена час від часу долітають сміх і вигуки гульвіс, що ховаються від пекучого сонця по кущах. День видався гарячий, як і все це літо.

Свала нарешті порушує тишу.

— Що скажеш про сьогоднішні свідчення?

Прохолодний дим лоскоче Сетонові горлянку, він знову глибоко затягується і випускає дим пораненим краєчком рота, у протилежний від господаря бік.

— Кохати і бути коханим у відповідь — благо, яке випадає далеко не кожному. Доля подарувала їм час і можливість задовольнити свої бажання, не турбуючи нікого іншого. Обидва в розквіті сил, один вродливіший за другого. Єдине, що я назвав би гріхом, це те, що вони марнують настільки легкодосяжне щастя. А щодо цього гріха, то й сам покійний король Ґустав не цурався його, вже не кажучи про барона Ройтергольма. Втіхи з прекрасними юнаками — мабуть, єдине, що поєднувало тих двох мужів. Кохання по-італійськи — не дивина, а ті, хто його спові­дують, нічим не гірші й не кращі за інших.

— А як же вічність? Вони ж гублять свої душі.

— Навіщо Богові було створювати подібну собі істоту і вкладати в неї інстинкти, що йому не подобаються? Навіщо всемогутньому творити щось не ідеальне?

— Наша віра вчить, що спокуса дана нам для того, щоби на власний розсуд обирати між добром і злом.

— То виходить, що ми — забавка, якою розважається Творець, коли йому нудно? Людина не в змозі керувати тим, що вирішує сам усемогутній. Він знав, яким буде результат, і міг би виправити кожнісіньку помилку замість того, щоби, наче дитина, із дурної цікавості шмагати прутом безпомічну тварину. Якщо віра хлопців проживе ще шістдесят років, вони зістаріються самотніми, стискаючи ціпок замість руки коханого. Вони із жалем і сльозами на очах оглядатимуться на втрачене життя, втішаючи себе лише тим, що мучитися залишилося вже недовго.

— Друже, а що, на твою думку, чекає на нас по той бік?

Сетон нахиляється вперед, аби витерти з панчохи пляму.

— Нічого, звісно. Ця думка мене не лякає. Подивися на природу навколо, вона нічому й нікому не дає пропасти. Ми теж не пропадемо. Сьогодні ми люди, завтра станемо хробаками, а післязавтра мухами. Хіба це не вічність? Але вже без свідомості, бо так зване праведне життя не дарує душі вічність, як і гріх не вимагає покарання.