1795

Сетон бурчить і наосліп дістає одну з небагатьох монет, що залишаються в гаманці. У будь-якому разі тепер можна залишити собі платню за кімнату, бо повертатися туди надто небезпечно. Простягає дівчині шилінг, та, коли розвертається, щоби рушити геть, відчуває у себе на рукаві дотик невеликої ручки.

— Пане, я заслужила більше.

Вона говорить трохи голосніше. Сетон зацитькує її і від­разу ж усвідомлює, що сприятливі обставини дозволяють дівчині його обібрати. Простягає ще одного шилінга, але дівча навіть не торкається руки із грошем і робить крок назад.

— Вони чекають напоготові, щоби засікти пана, тільки-но почують кроки на сходах. Якщо я закричу, вони за мить будуть тут. А це зовсім не складно, я ж усього-на-всього дитина, що опинилася на небезпечній вулиці серед ночі.

— Місяць сховався, навколо нічого не видно. Варто мені завернути за ріг, і їхні зусилля даремні — так само, як і твої.

Дівчинка знизує плечима.

— Проте в них непогані шанси вирахувати, у який бік ви тікатимете. Пан, певно, і сам звернув увагу, що хтось перевернув бочку з нечистотами. На тій грязюці дуже легко послизнутися, особливо, поспішаючи.

Сетон розуміє, у яку халепу вскочив і уявляє, як дівча задоволено усміхається.

— Назви свою ціну.

— Увесь вміст панового гаманця і всі цінні речі.

— Тоді прошу відступитися ще на кілька кроків — так, аби наші друзі все ще змогли почути твій крик, але щоб і я встиг утекти, якщо ти раптом надумаєш попередити моїх гостей, аби подвоїти свій заробіток.

Дівча пристає на такі умови і киває, водночас не забуваючи, що у цьому світі діють жорстокі правила. Вона тримається на віддалі так, аби Сетон не зміг її схопити, якби раптом і наважився. Тюко передає їй гаманець з останніми грошима, водночас роблячи однією ногою рух до втечі.

— Якщо зустрінемося знову, тобі пощастить менше,— каже він.

Дівчина знизує плечима, швидко ховає здобич під спідницю, і промовляє байдужим голосом:

— Минулого року в мене було дев’ять товаришок мого віку у цьому кварталі. Три з них зустріли Новий рік під землею, четверту навесні забрала пропасниця, одна живе на вулиці, і ще одна в сиротинці. Коли життя пропонує шанс, треба брати, бо завтрашній день приходить лише до тих, хто має гроші.

8.

Голос Ларса Свали наче створений для проповідей. Його емоційний баритон приємний і легко сприймається будь-яким вухом. Прихожани слухають із благоговінням, що межує з ейфорією, а ті, хто не може опанувати свої почуття, хитаються з боку на бік у такт якомусь потойбічному ритму.

Сетон обводить поглядом громаду, яка цієї неділі складається приблизно з п’ятдесятьох осіб, і дивується — тут змішані воєдино всі чотири суспільні стани. Є ремісники з підмайстрами, яких легко впізнати за загрубілими долонями, зігнутими спинами і обличчями, вкритими зморшками від копіткої роботи при поганому освітленні. Пліч-о-пліч із ними стоять рибалки, обдерті бідняки і молоді священники у чорних плащах. Час від часу на якомусь ретельно відчищеному сюртуку зблискують мідні ґудзики і золотий ланцюжок годинника, що звисає із жилетної кишені вельможі. Але попри всі відмінності, у всіх той самий вираз обличчя. Сетон подумки порівнює їх із косяком упійманої риби, що прагне пробитися з мулистого болота до омріяної глибини, але навіть йому не вдається залишити поза увагою голос проповідника. Парафіяни знову починають погойдуватися в такт співучої промови.

— Ми приходимо у цей світ грішними, бо наші пращури порушили закон Отця, за що цілком правомірно були вигнані з Едему. Але милостивий Господь послав свого єдинородного сина, і той урятував нас власною смертю. Коли Ісус висів на хресті на вершині Голгофи, до нього послали воїна на ім’я Лонгін, аби той перевірив, чи розіп’ятий ще живий. Лонгін схопив списа і встромив його глибоко у бік Христа. Кривава рана на грудях Спасителя нарешті оголила людям його серце. Нам відкрився шлях до його безмежної любові і небесної брами, не встелений перлами і самоцвітами, а закривавлений знівеченою плоттю. Всі люди попадали на коліна перед світлом, що засіяло, і кров’ю, що заюшила з рани рясним потоком.

Від запалу та задухи в переповненому залі волосся Свали приклеїлося до спітнілого лоба. Він робить паузу, відходить у бік і вказує на скромну чашу, що стоїть на вівтарі.

— Ми п’ємо його кров та їмо його плоть. Прийміть їх із молитвою, і коли піднесете чашу до вуст, заплющте очі і уявіть, що п’єте кров прямо з рани від списа Лонгіна, немов п’явки, що присмокталися до святого тіла, щоби врятуватися.

Перед причастям слово надають вірянам, які прагнуть свідчити. До вівтаря виходять двоє юнаків, настільки схожі між собою, що могли би вважатися братами. Хлопцям ще й двадцяти немає, обоє по-підлітковому стрункі. Вищий і, вочевидь, старший із них робить невпевнений крок уперед, поглянувши перед тим на свого товариша. Той стоїть, звісивши підборіддя на груди, із заплющених очей з-під довгої гриви волосся течуть сльози, обличчя спотворене гримасою. Старший схвильовано переводить подих і починає говорити: