1795

Уночі в Місті-між-мостами ліхтарі не запалюють. Сонце заходить й описує коло під самим горизонтом — так близько, що небо не чорніє, а залишається синім, лише з кількома найяскравішими зірками. Тільки коли осінній морок опов’є вулички тінню, ліхтарі знову кволо жеврітимуть між кварталами, посвистуючи ґнотиками і розносячи нудотний запах ріпакової олії. Аж до серпня єдиним джерелом світла залишатимуться кругляк місяця та розчахнуті двері шинків.

Тюко наважується вийти надвір тільки після ­заходу сонця, коли темінь ховає обличчя, ніби вуаль. Нудьга та терпкий відчай викурюють його із хати. Сетон дозволяє собі коротку вечірню прогулянку, під час якої уважно слідкує за тими, кого зустрічає. Місто глухо шумить, сутінки заганяють тих, хто не спить, до світла печей і лойових каганців. У колисках кричать хворі діти, із палаців гримлять баси віолончелей, що акомпанують контрдансу, із площі доносяться крики і лемент вуличної бійки, із вулиці Баґґенсґатан — пристрасний хор, а з шинків і пивниць — хрипкі п’яні співи. Кишенькові злодії та інші покидьки, що чигають по тісних провулках і кам’яницях, на Тюко не зважають: вони добре знають кроки своїх жертв, переважно п’яних, і бачать, що Тюко до них не належить, до того ж так само, як і вони, ховається в сутінку. Тож Сетона вони оминають, мов прокаженого, щоби не наражатися на невідь-що.

Коло криниці на площі Стурторґет мерехтить вогник, Тюко вже помічав його раніше, багато ночей поспіль. Його надить підійти ближче, як і інших перехожих. Вони обліп­люють світло, як хмари мошкари, різношерста зграя відкидає рухливі тіні. Невдовзі вогник приманює і «сосисок», вони обсипають це збіговисько грубою лайкою. Наступ­ного вечора те саме, і допитливість приваблює Тюко щоразу ближче. Збори відбуваються в різний час, вочевидь для того, щоби збити з пантелику нічну варту. Сетону доводиться довго ховатися у закутку біля Біржі або за колодязною помпою на площі.

Це не якобінці і не ґуставіанці. Те, що чує Сетон, щось інше. Чоловік у центрі кола тицяє пальцем кудись поверх склепіння Біржі, у бік шпилів Великої церкви.

— Кажуть, що церква велика і в ній помістяться всі. Але це не так, браття і сестри, там надто тісно. У церкву, де бракує місця для всіх, ніколи б не ступила нога Господа Бога!

Сетон робить кілька кроків уперед. Збоку перед чоловіком, що промовляє, стоїть жінка з факелом. Чоловік міцної статури, зі строкатою сиво-бурою бородою. Голова в нього непокрита, свій капелюх він тримає в руках.

— Хіба можна пізнати Господа в нудних обрядах чи за допомогою читання тих самих старих текстів? Ні, дорогі браття і сестри, Господь приходить до кожного з нас наодинці і розмовляє, як найкращий друг. Коли життя обертається темною стороною, треба лише помолитися з особ­ливою щирістю, і Господь прийде, голий і закривавлений, із терновим вінком і раною від списа. Він обійме тебе й обдарує милосердям. Прийдіть до нас, послухайте свідчення тих, кого відвідав Господь, і ваші очі відкриються!

Більшість цікавих перехожих починає розходитись, коли розуміє, що натрапили на проповідь сектанта. Розчарований Сетон теж розвертається, щоби піти геть, але зупиняється, усвідомивши, що проповідник звертається саме до нього:

— Брате! Зачекай, не йди! Я вже бачив тебе, Господь теж. Недарма він прислав тебе сюди і простягнув руку милосердя. Моє ім’я Ларс Свала. Ходімо з нами!

Сетон вагається, відвертає обличчя, щоби уникнути вивертів вуличного штукаря, і прямує далі площею. Чоловік підступається ближче, затуляє Тюко дорогу й дивиться йому прямо у вічі.

— Господь дав мені гострий зір, я бачу більше, ніж інші. Коли ти стояв неподалік, наш смолоскип вихоплював із темряви твоє обличчя. Твої почуття неможливо приховати, а страждання і біль яскраві, як багаття серед ночі. Ми можемо тобі допомогти. Саме провидіння звело наші дороги!

Сетон розвертається і рушає у протилежний бік, бо не налаштований пхатися. Свала розводить руками так, ніби знаходить підтвердження своїм словам, і в його голосі з’являється тріумфальна нота:

— От бачиш, у тебе немає справжньої цілі, тобі байдуже, куди іти. Ти наче листок, яким грається мінливий вітер!

Сетон пришвидшує кроки, і цей Свала враз серйознішає та з майстерністю досвідченого промовця підвищує голос, аби, бува, не розгубити на прощання жодного слова:

— Надто багато людей ставляться до життя, як до сну, де ніщо не має значення. Але після смерті чекає вічність. Я сидів біля багатьох смертних одрів і бачив, як усвідомлення цього приходить в останню годину життя, а слідом за ним і каяття. Я дивився в очі тих, хто помирав, у мить, коли вони вперше усвідомлювали наслідки свого непослушенства. Не стань одним із них!

Сетон спиняється і завмирає, а тоді обертається. На обличчі Ларса Свали грає обнадійлива усмішка, а на очах блищать сльози надії на те, що ще одну душу вдасться навернути до царства небесного.

6.