1795

Сам же Тюко цурається денного світла й виходить за поріг лише тоді, коли довгі тіні зливаються з темрявою. Навідується до майстерень Опери, де шевці гнуть спини над його замовленням, і ретельно все перевіряє. У процесі багато що доводиться міняти: то тканини не такі, то викрійки негодящі. Інколи Сетон натрапляє на Буліна. Старий остаточно зм’якшився і постійно крутиться поблизу — надто вже йому не терпиться побачити те, що, на його думку, починає набирати правильної форми. Навіть закинув свою колекцію метеликів, що наче пурхають на невидимому вітрі — кожен довкола власної голки.

Булін із Сетоном минають недобудований міст. Стреммен млявий і розморений вечірньою спекою, небо таке світле, що крізь червону заграву на сході пробиваються лише Сіріус і Капелла. Накульгуючи, Булін пірнає під вежі Незрівнянного, де вони із Сетоном на мить зупиняються, щоб роздивитися ріденький лісок корабельних щогол коло Хеппсбруна і біля пристаней Солоного озера. Негусто, менше, ніж торік чи позаторік. Це триває відтоді, як куля забрала життя його величності: минулорічні катастрофічні цифри цього року здаються недосяжною мрією. Торгові доми ледве зводять кінці з кінцями. Каси безжально спустошуються, керуючись залізною логікою: мовляв, тим, хто вмирає, не завадить пустити трохи крові, поки вона ­остаточно не згорнулася. Булін закладає руки за спину, спи­раю­чись на руків’я тростини.

— Як справи з нашими приготуваннями?

Над водою між тросами і линвами шугають кажани, видаючи себе метушливим тріпотінням крил і різкими змінами напряму, котрі ні з чим не сплутаєш.

— Усе йде за планом.

Булін зручніше влаштовує хвору ногу, чухає під гамашею, застібнутою від коліна та аж поверх взуття, і вагає­ться, не знаючи, як висловити те, що крутиться на думці.

— Ми обоє добре знаємо, як важко приховати щось у такому тісному колі, як наше…

— Буліне, ти хочеш сказати, що не зміг зберегти таємницю?

Попри сутінки Тюко зауважує, що старий рясно червоніє. Нескладно уявити, як усе сталося: подробиці його пропозиції давно свербіли у Буліна на кінчику язика. Вино зробило свою справу, і, втративши самоконтроль, старий геть усе комусь розпатякав: «Лише між нами, прошу вас нікому не розповідати». Булін поставив на кін власну репутацію, і незалежно від того, як закінчиться затія Сетона — тріумфом чи поразкою, Буліну теж перепаде.

Як швидко змінюються ролі! Сетону аж паморочиться в голові від п’янкого і майже забутого смаку влади, і у хвилинному дурмані він майже вдячний старому. Тому усміхається — мовляв, мені байдуже, і цього разу усмішка справжня.

Булін вдивляється у простір між кораблів.

— Правду кажучи, я бовкнув трохи зайвого. Та що вже поробиш. Очікування чималі, Евменіди ні про що інше й не говорять. Я лише хотів упевнитися, що все йде, як домовлено.

— Хвилюватися нема чого. Залишилося перевірити одну річ, а тоді можна призначати день і час.

— Місце вистави? А ти що думаєш із цього приводу?

Сетон обертається спиною до Стреммена. Булін веде очима за його поглядом і усвідомлює побачене.

— Арсенальний театр, Незрівнянний палац? Ти з глузду з’їхав?

Сетон мотає головою.

— Більше нічого не підходить. Ми ж не хочемо нікого розчарувати, особливо зараз, коли ти сам хлюпнув масла у вогонь і роздмухав очікування. Не сумніваюся, що серед членів ордену знайдуться необхідні контакти із впливовими особами. Буліне, чи не міг би ти порозпитувати про це від мого імені?

Булін здається, роздратовано розводячи руками, а тоді відкашлюється, спльовує і, нервово похитуючись, переходить до наступної теми:

— Тюко, а чи не пора тобі переїхати? Я облаштував у своєму домі помешкання з усіма зручностями. Одні двері, що ведуть до сусідньої кімнати, звелів заставити шафою, щоби тебе ніхто не турбував. Що скажеш? А ще там чекає гардероб, повний одягу, що, гадаю, повинен тобі сподобатися.

Сетон аж мружиться від такої щедрості.

— Дуже доречна і неймовірно приваблива пропозиція. Хоча здається, що ця троянда не без колючок.

Булін прикипає поглядом до схилу, щоби приховати багрянець на щоках, і мимрить:

— Мій задум із тріском провалився. Мушу визнати, що суттєво недооцінив потенційну жертву. До того ж, цей Кардель тепер знає, що за ним полюють, тож я більше не можу наражати своїх помічників на таку небезпеку. Для цього потрібні більші повноваження. Мені дуже шкода…

Й одразу швидко продовжує:

— Маю трохи газет, що можуть тобі допомогти. Мій інформатор повідомив, що Кардель ще з осені вдень і вночі розшукує якусь дівчину, котра колись утекла із Прядильного дому. Кажуть, його так мучить совість, наче він продав душу дівчини самому сатані.

Сетон киває з розумінням.

— Здогадуюсь, чия вона мати і в чому Карделева провина.