1795

— Ви приймаєте їх у свою громаду лише з милосердя. Ви хочете зробити з юнаків богобоязливих овечок, вони не влаштовують вас такими, якими є. У глибині душі ви їх ненавидите. Хлопці хоч і розгублені, однак насправді добре все відчувають. Під час молитви ви спопеляєте їх осудливими поглядами. Гріх, який вам ніколи не прийняти, нависає над ними, як темна хмара. Тоді як я єдиний, хто сприймає хлопців такими, які вони є, не намагаючись їх змінити. Я єдиний, хто їх не засуджує.

— І це ще одна причина піти звідси. Тобі пора нас залишити.

Сетон нахиляє голову на бік.

— Хочу попросити в тебе про останню послугу.

Ларс Свала здивовано морщить носа — так, ніби ніколи не очікував почути щось подібне.

— Про що йдеться?

— На Карибах я підхопив рідкісну хворобу — важку форму пропасниці. Я одужав, але невдовзі зрозумів, що ця болячка з тих, що ніколи остаточно не минають. Хвороба регулярно валить мене з ніг новими нападами. Вони то слабіші, то сильніші, ніколи не вгадаєш наперед.

— І просто зараз насувається такий напад?

Сетон киває з удаваною серйозністю.

— Так, і ніч обіцяє бути складною. Дозволь мені залишитись тут на цю останню ніч, у цій кімнаті, до якої я звик, і де мене ніхто не потурбує. Гарячка вже почалася, і всі м’язи страшенно болять. Даю слово, що ледве трохи очуняю, відразу ж піду геть!

Свала вагається, не в змозі обрати між власною інтуї­цією та обіцянками, на яких тримається його світ.

— Я…

Сетон ледь стримує завчасну радість від безсумнівної перемоги. Добре, що вираз його обличчя маскує скалічена щока.

— Один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали йому рани, та й утекли, покинувши ледве живого його.[26]

Свала знехотя усміхається і продовжує притчу:

— Проходив випадком тією дорогою священник один, побачив його, і проминув. Хоч ти і невірний, а Біблію знаєш добре. Ні, цей священник тебе не промине.

Знову залишившись наодинці, Сетон зачиняє двері, висипає з пакетика трьох жучків, кришить їх великим і вказівним пальцями над горнятком з водою, а тоді закидає голову назад і махом випиває все до дна.

12.

Спершу нічого. Потім поступово з’являється якийсь незрозумілий шум, примарні хвилі наростають і б’ються об реальність так, що аж здригається кімната, а зір запливає туманом. Чути дивний звук, і Сетон не відразу усвідомлює, що це скрегіт його власних зубів. Тіло рясно пітніє, протестуючи проти отрути смарагдово-зелених комах, що вдерлися у його середовище. Стає все гірше й гірше: тіні в кімнаті набувають загрозливих форм, прямі кути гойдаються і випинаються. Сетон метається на бамбетлі, то загортаючись у жорстку ковдру, то скидаючи її, чує власний сміх, плач і вереск, аж доки перед очима все гасне і всередині стає порожньо.

Із мороку напливає чийсь тужливий голос. Марення разюче схоже на дійсність: малий Тюко в Сакснесі, на шкірі ще не загоїлися виразки від віспи. Хлопець випливає з лихоманки, а його батька більше немає серед живих. Тюко залишається сам, навколо тільки тиша і злиденні хатини, у яких помирають люди. Разом із голосом батька замовчав і Господь, молитва теж не приносить заспокоєння. Тюко продовжує ходити від хати до хати, роблячи те саме, що донедавна робив разом із батьком. У його торбі пляшка з водою, ганчірка, щоби прикладати до чийогось палаючого чола, Біблія і псалтир.

Тюко ступає вузькою стежкою, протоптаною в мокрому снігу. Щоразу, коли нога з’їжджає зі стежки, грудки снігу потрапляють у проміжок між обувкою та вовняними шкарпетками. Спочатку вони просто заважають, а тоді тануть і студять шкіру. Хлопцеві відомо, куди він прямує. Коло хати очищає підошви від снігу, стукаючи ногами об дерев’яну стіну, заходить всередину і прямує до темної кухоньки. Там суне тріску у жар, що досі жевріє під попелом. Знаходить свічку, у темряві спалахує вогник. Намацує свічник — звичайну латунну трубку, прикріплену до підставки, на яку скрапує рідкий віск, збоку вушко, за яке треба тримати.

Тюко йде туди, звідки доносяться мокрий надривний кашель і хрипке дихання. У ніс б’є сморід. Під подертим балдахіном помирає Каріс Юган зі спухлим від виразок обличчям. Тіло здригається, відчуваючи чиюсь присутність, квола рука намагається вхопитися за Тюко, але хлопець ухиляється. Каріс Юган був здорованем із гучним, як дзвін, голосом, який запросто сягав іншого боку поля, коли хтось із наймитів робив щось не те. Від дужого тіла залишилися шкіра та кості, а від голосу — глухі зітхання.

— Ульріко, люба, це ти?..