1795

— Немає жодного сумніву в тому, що вистава здобула успіх. Після першого акту ніхто нічого не зрозумів. Другий акт спричинив справжній фурор. Це було незабутньо й ні на що не схоже. Але третій акт… Я до останнього сумнівався, але все склалося якнайкраще. А фінал, коли юнак встав із калюжі, здавалося б, із мертвих, і з пробитими грудьми зійшов у партер? Не знаю, чи ти звернув увагу, але дехто із глядачів до останнього були переконані, що це просто шахрайство з буряковим соком і дешевими фокусами. Вони підходили до хлопця впритул, торкалися і власноруч пересвідчувалися, що кров справжня, а серце ще б’ється. Вочевидь, метал застряг якимсь особливим чином і зупинив собою кровотечу. Яка гра, яка сила волі й дух! Біблійні страсті в людському виконанні. Ніхто й ніколи не заслуговував таких овацій, як той юнак!

Сетон нервово киває.

— То в чому ж справа, раз усі задоволені?

Булін потирає руки, щоб повернути зморщеним долоням чутливість.

— Твоя роль здалася… дещо своєрідною. Ніхто не зрозумів, навіщо ти потрощив дзеркала наприкінці другого акту. Багатьом здалося, що це не частина вистави, а спонтанне діяння, і що все відбувається не завдяки тобі, а радше всупереч. Точаться суперечки про твої мотиви. Ти зіграв на руку недругам, і вони, скориставшись нагодою, закидали тебе брудом й обізвали божевільним. Хитріші аргументують тим, що не можна довіряти геніальному розуму, який породив ідею, що виходить за будь-які рамки, у тому числі і за рамки нашого ордену… Ще трохи вина?

Сетон простягає келих, а Булін, наливаючи зі срібного дзбана, користується паузою і змінює тему.

— Але ж не все так сумно. Панночка Кнапп, яку так розшукує надокучливий пальт, перебуває під надійною охороною у твоєму покої. Можна припустити, що вона стане тобі у пригоді. Той, хто сам себе рятує, може розраховувати на допомогу інших, а не лише покладатися на Господа. Для твоєї репутації було би непогано, якби я міг повідомити братству, що ти власноруч позбавився своїх переслідувачів.

— У такому стані від неї мало користі.

— То, може, варто подбати, щоб стан дівчини покращився?

Булін, приховуючи розчарування, переводить розмову на веселіший лад:

— Ну що ж, поживемо — побачимо. Невдовзі братство збереться знову, і в тебе ще ніколи не було стільки прибічників. А поки справа вирішуватиметься, тобі ж зовсім непогано тут живеться, чи не так?

Булін і собі доливає вина та підносить келих:

— Не журися, Тюко! Якщо я не помиляюся в розрахунках, мій голос може виявитися вирішальним.

4.

Кардель лежить на своєму бамбетлі. Раптова судома вигинає спину дугою, закидає голову і п’яти назад, зводить усе тіло. Тріщать суглоби і дошки його ложа. За якусь хвилину все минається, Кардель віддихується і пробує знову заснути. Кремезне тіло вертиться, мов печеня на рожні, та, як завжди, затихає лише в одній позі: по-дитячому скрутившись калачиком, притиснувши куксу до грудей. Пальт провалюється у глибокий сон, що приносить із собою гарячкове марення. Зринають сцени минулих невдач, Карделя зусібіч обступають небіжчики, ще й так, що важко дихнути.

Мікелю ввижаються води Свенксунду, палуба корабля «Інґеборґ», приреченого на загибель. Сліпе російське ядро потрапляє у слабке місце корабельного корпусу. Високі хвилі, удар, пожежа, артилерійський льох, що будь-якої миті може вибухнути. Від удару ядра на палубі розвертаю­ться гарматні лафети. Поранені матроси перекочуються по дошках, зафарбовуючи деревину кров’ю. Замість мужніх басів крізь шторм пробиваються надривні фальцети. Врешті ненаситне море заглушує цей ґвалт, Кардель опиняється у хвилях сам, захльоснутий петлею якірного ланцюга. Із його вільної руки вислизає комір Югана Єльма, і не стає ще одного друга. У прозорій воді зблискують і швидко занурюються у глибину начищені ґудзики мундира та білки широко розплющених очей Югана, назавжди закарбовуючись у пам’яті Карделя…

Після довгих годин у воді напівпритомного Мікеля нарешті рятують, але навіть міцні руки матросів не в змозі визволити його з ланцюга. Шукають найгострішого ножа й по черзі тягнуть соломинки. Спершу Мікель нічого не відчуває, кінцівки давно вже втратили чутливість. Біль приходить пізніше — і вже назавжди.

Далі йому мариться, як чобіт грузне в намулі озера Фатбурен, під ногами зникає дно. Кардель витягує з води спухлий труп, когось обіймає і на п’яну голову щось обіцяє…

Сесіл Вінґе всміхається Карделеві крізь кіптяву лойових каганців у шинку «Гамбург», обертається і прочиняє двері, але за ними не Постместрабакен, а чорна прірва. Наступної миті Мікель опиняється коло могили Вінґе серед тих небагатьох, хто прийшов на похорон.

Зігнувшись, Мікель біжить коридорами Горнсберґет. Червоний півень скаженіє і пожирає нещасних дітей, що марно благають про порятунок. Кардель несе на руках малюків Анни Стіни, аж раптом у запамороченні губить їх. Забиває до смерті й топить Еріка Тре-Русура…

Зусібіч його обступають мертві — спалені і втоплені, об’єднані люттю і заздрістю, адже в Карделя досі є те, чого їх позбавили. Де справедливість?