1795

Кардель починає задихатися і прокидається від того, що падає з бамбетля на підлогу. В очах спалахують іскри від болю в куксі. На мить відкриваються ворота пекла, але на той бік встигає потрапити лише ліва рука, де з неї відразу ж роблять печеню. Ще ніколи рука так не боліла, як цієї ночі,— каже він собі щоранку і навмисно товче куксою об стіну, щоби перебити фантомний біль справжнім, і проклинає нового сусіда, коли той спересердя починає гамселити у відповідь.

Ніч. Вогник лойового каганця колишеться й окреслює ­чиєсь обличчя, у шибку стукає дощ. Над аркушами у шкіряній теці із золотим тисненням сидить зігнутий Еміль Вінґе. Кардель упізнає теку — це свідчення Тре-Русура, знайдені в кімнаті Тюко Сетона. Мікель, мабуть, видав себе уривчастим диханням, бо Еміль підходить і витирає його чоло, вливає воду крізь стиснуті зуби і намацує пульс на зап’ясті. Карделю нічого на це відповісти.

— Я ж казав тобі промити рану! — докоряє Еміль.

Мікель не може вимовити жодного слова — щелепу так заклинило, аж зуби скрегочуть.

— У тебе правець. Я викликав лікарів, але вони нічого не змогли вдіяти. Ліків від правця немає, ртуть не допомагає. Твоє тіло або самостійно здолає недугу, або ж ні. Я навідуватимусь, коли зможу, доки ситуація не проясниться.

Пальт здається і знову провалюється в морок.

Кардель прокидається, Вінґе знову читає, цього разу щось інше. Пожмаканий лист. Свідомість занадто крихка, щоби за неї вхопитися.

Мікель знову падає у прірву.

Прокинувшись наступного разу, Кардель принаймні може розтулити рота. Спазми послабшали, і йому навіть вдається трохи порухатися — перевернутися на інший бік і підняти залежану спину. Пальт вдячний вже за те, що може змінити позу. Ввечері приходить Вінґе і миє Карделя, як немовля. Дні сплітаються воєдино, світло й тіні змінюються, як у калейдоскопі. Коли вдається, Кардель із Вінґе обмінюються короткими фразами. Якось, коли Мікелю вже достає сили сісти, Вінґе пхає йому під ніс довгастий згорток, потім розкручує грубу тканину на підлозі коло ліжка й обома руками піднімає схований у ній предмет. Загострений з одного боку металевий брусок поцяткований ум’ятинами від ударів молотка.

— Жане-Мішелю, як гадаєш, що це?

Кардель простягає руку, і після короткого вагання Вінґе кладе незрозумілий предмет йому на долоню. Мікель усвідомлює, наскільки ще знесилений, коли брусок виявляється набагато важчим, ніж йому здавалося. Предмет завдовжки майже у два лікті. Кардель зважує його в руці, намагаючись знайти точку рівноваги.

— Усе очевидно.

— То що скажеш?

— Це заготовка для меча. Її ще треба викувати, загартувати, відполірувати до блиску й віднести до гравіювальника, щоби той наніс на нього королівську монограму. А тоді до ливарника, щоби вилив руків’я зі світлої латуні. Після того подібні мечі видають новоспеченим офіцерам кавалерії, щоби ті почепили їх собі до пояса заради впевненості та самоповаги. Може колись, з нагоди, хтось і помахає ним у бік небезпеки, поки рядові солдати братимуть ворога у багнети.

Вінґе задоволено киває.

— Військова колегія повинна мати списки членів цехів, яким доручають усі ковальські роботи.

— Ти про що?

— Друге тіло, яке ми прозвали Юдою, належало учневі коваля. Одяг просякнутий вугільним димом, права рука мозолиста, загрубіла та більш м’язиста за ліву. Тильна частина рук бліда, бо була захищена від сонця рукавицями, а плечі червоні з білими смужками від поворозок фартуха. Гадаю, він наштрикнувся на свій власний виріб.

— Сам?

— Це лише моя версія. А потім хтось дбайливий його переклав в інше місце.

— Що я маю робити?

— Ті чоловіки, які вломилися сюди влітку, навряд чи збиралися тебе пограбувати. У них були якісь інші причини. Чи міг би ти довідатися про цю справу трохи більше, коли одужаєш?

— Евменіди? Сетон повернув собі їхню прихильність?

— Гадаю, що так. Але не забігаймо наперед.

— Здається, у тебе повно здогадок, про які ти чомусь не розповідаєш.

— Дозволь спершу поставити одне запитання. Уявімо, що в анатомічному залі того вечора стояло дзеркало. Якби Сетон побачив своє відображення в тому стані, що ти описав, як гадаєш, йому би сподобалося побачене?

— Аж ніяк.

Вінґе сам собі киває і покусує ніготь.

— Отже, на мою думку, Ісус та Юда — творіння Сетона. Ці божевільні ролі були вигадані для Евменідів і для самого Тюко, це було щось на кшталт вистави. Логіка підказує, що Сетон таким чином просить про помилування. Це найкращий шанс не лише позбутися нас, а й повернути собі звичний спосіб життя. Замах на твоє життя був замовним, роздобути твою адресу не так уже і ­складно.

— Ну а ти? Адже я тому й чатував на твоїх сходах, але ж ніхто не прийшов.

— Я пов’язаний з управлінням поліції, моя смерть поставила би незручні питання. До речі, ось твоє жалування. Я домовився в управлінні, щоби додали стільки, скільки тобі платять у сепарат-варті і попросили в них компенсації.

Вінґе саме збирається покласти полотняний гаманець на стіл, але зупиняється й піднімає звідти аркуш, списаний рядами імен і зрошений кров’ю.

— Бачу, ти теж не квапишся розкривати всі таємниці. Що це таке?