1795

— Війна веде нас уперед. Ніщо так не загострює людський розум, як думка про те, що десь на кордоні чигає ворог, готовий встромити меча у спину, закувати в кайдани синів і збезчестити дружин і дочок.

Вінґе запалює люльку тріскою і дозволяє ковалеві виговоритися.

— Тільки погляньте, на що перетворилося Місто-між-мостами? Щойно його вичистили від засилля волоцюг і жебраків, як внадилися нові, ще зухваліші. Війна би таких швидко приструнила: кращі би повернулися додому, а гірші нарешті дали би нам спокій. Кожне покоління треба просіювати, щоби відбирати живучіших. Що менше повертається з поля бою, то легше їх прогодувати, та і трофеї стають у пригоді. Лише кров спроможна змащувати коліщата суспільства. Всі про це знають, та мало хто каже правду. Вже й голод не за горами, цей жорстокий брат миру…

Коваль сумно зітхає.

— Кажуть, що покійний король розпочав війну хитро й підступно, щоби звинуватити у всьому росіян. Ну і що з того? Мало хто нині шанує короля Ґустава, лише ми, ковалі, згадуємо його із вдячністю.

Вінґе витягає зі згортка заготовку меча і простягає ковалю. Той, як справжній знавець справи, береться уважно розглядати предмет.

— Чудове підтвердження моїх слів. Якихось сто років тому з такої зброї було би мало толку. Обом сторонам довелося би брати перерви у битвах, аби вирівняти і загострити леза. А тепер завдяки міхам ми роздмухуємо жар до такої температури, що самому сатані стало би гаряче. Так гартується сталь. Цим мечем можна буде перерубати весь полк, перш ніж лезо затупиться!

Коваль прикладає сталь до ока, щоб розглянути поверхню, а тоді нервово зиркає на Вінґе.

— Невже ця сталь із мого горна?

— Власне це я і прийшов запитати.

Коваль кладе заготовку на край долоні, шукаючи центр ваги.

— Це стосується мого учня? Відбитки молота належать Альбрехту. Ви з консисторії? Його занесло в єресь?

— Я з управління поліції.

— Ще гірше.

— Розкажіть про нього.

Коваль розводить руками.

— Хлопець здібний, йому лише потрібен час для навчання. Це нелегка праця, скажу я вам, треба мати силу в руках і голову на плечах, а ще бути пильним і точним. Щоби стати майстром, я склав традиційний іспит. Інші хлопці налюрили в миску, а тоді схопили мене й поголили голову. Пекло немилосердно, навіть не так шкіра, як образа. Думаю, на Альбрехта чекає така ж посвята, якщо, звісно, не стане на заваді його походження. Хлопець і його кузен прийшли сюди з рекомендаційним листом із півдня. Виявилося, що ми далекі родичі. Я взяв Альбрехта учнем, а його юного кузена Вільгельма помічником, аби доглядав за міхами, поки зміцніють руки.

— А як щодо їхньої віри?

— Гернгутери. Звісно ж, я звернув увагу на те, що вони не ходять до церкви і моляться чужою мовою. Та обидва були старанні й мирні, тож я вирішив на це не зважати. Доб­рі учні на деревах не ростуть, особливо такі, котрі за свою працю просять лише тарілку з їжею і дах над го­ловою.

— Альбрехт — це той старший, білявий, із великими кулаками, а Вільгельм — чорнявий, щуплий, схожий на Альбрехта, наче брат?

Коваль ствердно киває.

— У п’ятницю зранку хлопці проспали, як ніколи. Я пішов перевірити їхню кімнату, але там ніхто не ночував. Відтоді жодної звістки. Я тепер і майстер, і служник, і сам палю в горні. То хлопці у вас? Що вони накоїли?

Вінґе на якийсь час замислюється.

— Знайдіть собі нових учнів, ці не повернуться.

Коваль розкриває рота, щоби поставити запитання, але, зустрівшись поглядом із Вінґе, стуляє вуста. Обидва підводяться: Вінґе — щоби вирушити назад, а коваль, щоби роздмухати жар. Чоловік важко зітхає, беручись за руків’я міхів.

— Напевно, то моя кара за те, що дозволив невірним кувати дари божі…

— Ви про що?

Коваль зиркає на Вінґе — невже той нічого не зрозумів?

— Про мир, звісно ж.

Еміль іде. По той бік огорожі чути мугикання коваля у такт сопінню міхів.

— Слава Ґуставу, найкращому із королів; за нього завжди були рівні шальки терезів.

6.

Дощ періщить по дахах, затікає в кімнату Карделя і приносить прохолоду. Із кожним днем судоми слабшають, і Мікелеві стає легше. Хай там як, а йому не звикати до лікарняного ліжка. Кардель знає, як лікуватися — якомога більше спати, дозволяючи виснаженому тілу відпочити. Прокинувшись, утоплює погляд у нікуди і навмисне сповільнює кожну думку, щоби заповнити час і зекономити сили. Спить міцно, без снів, із відчиненим вікном і хроп­лячи на всі заставки.

Поступово недуга відступає, і Кардель навіть виходить на сходи, де підловлює сусідського хлопчака й обіцяє щед­ро віддячити за декілька страв із сусідньої корчми. Кардель поглинає все, що той йому приносить,— і оселедця, і солонину — так, ніби вперше у житті бачить їжу, навіть не думаючи про те, що все це записується у борг. А коли малий, шпортаючись, притягує барило пива, то пальт аж не тямиться із вдячності.