1795

Дорогу знайти нескладно, кожен констапель знає, де шукати гернгутерів. Їхній пастор-місіонер Свала вже багато років щовечора проповідує у Місті-між-мостами під світлом ліхтаря в оточенні невеликої купки вірних, аж поки поліціянти, як зазвичай, проганяють їх геть звідти. Усім також відомо, де збирається громада, хоча мало хто сам туди навідується. Землі цього маєтку простягаються від тінистої алеї, що огинає парк Кунґстредґорден і тягнеться аж до набережної Котячого моря поблизу площі Пакарторґет.

Гернгутери займають садибу ще з початку століття: тоді їх толерували тому, що їх мало, а тепер, навпаки,— через те, що їх стало багато. Їхня віра поширилася серед найрізноманітніших прошарків суспільства, нехтуючи усіма заборонами. У лавах гернгутерів бідні й багаті, старі й молоді, є навіть представники королівського двору. Що й казати, навіть удова короля і сам король Ґустав Адольф цікавилися цією єрессю. Ось чому лютеранські пастори клянуть своїх парафіян під час проповідей, погрожуючи їм судним днем.

Еміль Вінґе знову — і вкотре! — минає церкву Святого Якуба і зачинений палац Незрівнянний, що дивиться на нього сліпими вікнами. Будівля тиха, як ніколи, лише в театрі точаться суперечки про осінній репертуар, а всі репе­тиції відкладено доти, доки буде досягнута згода. За муром розлігся порожній парк Кунґстредґорден, вітер позбивав усе листя в мокрі кучугури по кутах. Вінґе піднімає комір, щулиться і нахиляє голову, щоби хоч трохи врятуватися від холоду.

Головна будівля — двоповерхова цегляна споруда — розташована фасадом до Кунґстредґордена. За нею видніє ще один будинок такого ж розміру з обсипаною штукатуркою, а також менші дерев’яні хатинки, підперті дошками і заледве вищі, ніж можна дістати піднятою вгору рукою. Вінґе розгублено роззирається, не знаючи, куди рушити, потім підіймається сходами до головної брами і декілька разів стукає билом у двері. Відчиняє служниця, шепоче з незадоволеною міною:

— Пані щойно лягли відпочити…

Вінґе називає служниці ім’я, котре почув від Блума, і дів­чина веде його крізь нутрощі старовинної будівлі аж до іншого виходу. Між будинками посаджені яблуні, рясно обвішані пізніми плодами, у траві стоять кошики і драбини. Служниця прямує до найвіддаленішої великої будівлі, але дорогою зупиняється і вигукує, тицяючи рукою між деревами туди, де якийсь чоловік середнього віку збирає яблука.

— До пана прийшли!

Незважаючи на холод, чоловік стоїть у самій сорочці. Він витирає із чола піт і, нахиляючись під гіллям, крокує на зустріч Вінґе. Спершу пастор видається Емілеві дивним — кремезний чоловік із сиво-чорною бородою, більше схожий на лісоруба, ніж на священника. Та перше враження швидко зникає, стає зрозуміло, що з таким лагідним виразом обличчя слова Божі звучать особливо переконливо.

— Ларс Свала, до ваших послуг.

— Еміль Вінґе, повірений поліцейського управління.

Свала якусь мить вагається і коротко киває. Між яблунями прочищена доріжка, від неї навсібіч розбігаються вужчі стежки. Чоловіки рушають довкола саду, Свала мовчки дає зрозуміти, що передає ініціативу в розмові Вінґе.

— Мені небагато відомо про вашу віру,— починає той.

— Більше, ніж вам здається. Усі ми віримо в одного Бога. Різниця тільки в тому, що ми залишаємо за собою право звертатись до нього так, як вважаємо за потрібне. Ми не погоджуємося з позицією церкви і вважаємо, що між людиною і Богом не мусить бути посередників.

— Не дивно, що церква робить усе, щоби вас позбутися.

Вінґе бачить, як у співрозмовника червоніє чоло та при­швидшується дихання.

— Звісно ж, бо під загрозою опиняється хліб насущний священнослужителів. Хіба це правильно, що єпископ пишно трапезує у своєму палаці за гроші, котрі парафіяни сплачують, начебто, за місце в раю? Невже Господь вимагає такої плати?

Свала несподівано замовкає, потім додає:

— Прошу пробачення. Як ви могли зрозуміти, це для мене болюча тема. Давайте присядемо на лаву.

— Ваша віра визнає ті самі таїнства і заповіді?

— Звичайно.

— Як на вашу думку, чи варто до людини, знайомої зі словом Божим, ставити вищі моральні вимоги, ніж для невігласа?

Свала задумано киває.

— Гріх, учинений без наміру, Господу легше проба­чити.

— А покарання за навмисне прогрішення повинне бути жорсткішим?

— Так, це логічно.

— А якщо освічений чоловік — це ви сам, а гріх, що я маю на увазі,— брехня?

— Тоді я опиняюся в пастці власної віри. Що ж, якщо ваші запитання змусять мене визнати вину, мене тішитиме принаймні те, що я звіряюся розумній людині.

— Спершу хочу пояснити одну річ. Мені відомо, що міська охорона перешкоджає вашим вечірнім проповідям, проганяючи вас геть із середмістя. Але моя справа зовсім інша. Я не маю нічого проти вашої общини, аж ніяк не засуджую вашу віру і нікому не бажаю зла, якщо, звісно, у тієї людини чисте сумління. Ви мене не знаєте, але прошу вас повірити мені на слово.

Ларс Свала довго дивиться на Вінґе, а тоді зітхає.