1795

Кройтц ось уже декілька тижнів тримається якнайдалі від корчми «Останній гріш», очікуючи, поки зникнуть усі залишені там сліди. Та, здається, ніхто навіть не зауважує його відсутності, і всупереч здоровому глузду Кройтц почувається ще більш обділеним. Невже всім на нього начхати? Сто чортів!

Уже пізно, на лавах похитуються п’яні постаті. Кройтцу пора додому, доки шинкарю остаточно не увірвався терпець. Він підносить гальбу з пивом до рота і відхиляється назад, а коли грюкає посудину на стіл, та вислизає з рук і котиться на встелену сіном долівку. Чиєсь неоковирне тіло лізе за гальбою під стіл і якийсь час не показується звідти. Коли ж Кройтц знову розплющує очі, то бачить перед собою широчезну усмішку Карделя.

— Штик-юнкер Кройтц? Здається, я тебе не бачив із часів служби на кораблі «Батьківщина». Чи, може, ми пере­тиналися в Ловісі?

Кройтц зважує, чи не краще би видати себе за когось іншого, але швидко усвідомлює програшність цього варіанту. Натомість корчить задуману міну та вдає, наче не впізнає Карделя.

— Карландер?

Кардель голосно регоче.

— Кардель, Мікель Кардель! Ми разом служили під Гоґ­ландом, моє місце було палубою нижче. Потім мене перекинули на «Інґеборґ», а тебе, здається, на «Турборґ»?

— На «Стюрбйорн».

— Ну от, майже товариші!

Кардель переступає через лаву, всідається поруч із Кройтцем й обнімає його за плече здоровою правою рукою так, ніби вони давні друзяки, які не раз рятували один одному життя. Кройтцеві від жаху аж шкіра холоне. Кардель тим часом махає шинкареві, щоби тягнув ще пива і бренвіну, але Кройтц ухиляється і вдає із себе добропорядного, уже жалкуючи, що добряче перебрав. Однак Мікель у доброму гуморі і хоче говорити про війну.

— Випий-но, друже, я пригощаю. Будьмо!

Кройтц підігрує, як може, хоча нутро роз’їдає страх, а по закляклій спині холодним струменем тече піт. Він звик із недовірою ставитися до будь-яких збігів обставин. Тим паче, коли людина, якій він лише кілька тижнів тому наосліп порізав руку, сідає поруч буцімто лише для того, щоб обмінятись споминами про морську баталію під Виборгом. Водночас Кройтц гарячково перебирає власні спогади про того Карделя, із яким був поверхово знайо­мий під час війни. Той ніколи не вирізнявся особливим розумом і підходив переважно для чину унтерофіцера: спритний і відповідальний у вузьких рамках, але геть позбавлений фантазії і хитрості. Проте Кройтц не пригадує в Карделя вад, притаманних простим солдатам. Ті зазвичай щовечора збиралися в казармах чи наметових таборах, аби метати кості чи перекидатися засмальцьованими картами, граючи в ті ігри, де перемога залежить від вміння шахраювати чи брехати. Кардель у таких забавах не брав участі. Він був звичайним дурнем, жертвою злиднів. Ну не міг же чоловік аж так глибоко змінитися за якихось кілька років?

Від цієї думки на душі у Кройтца трохи відлягає, і коли випивка робить своє, він навіть поступово заспокоюється. А що тут можна вдіяти? Залишається лише підігрувати і сподіватися на краще. За якийсь час обидва вже регочуть і міряються шрамами, похитуючись на лаві так, ніби під ними не потріскана дощана підлога, а води Фінської затоки.

— Де це ти так розтовк губу?

— Наступив на граблі затемна. І хто б то казав, ти хоч сам себе бачив?!

Згодом їх виганяють із шинку на холод. Чоловіки ще якийсь час стовбичать на подвір’ї, і Кройтц нарешті береться виголошувати промову, яку готував упродовж останньої години. Він щиро дякує й обіцяє зустрітися знову, але замість відповіді Кардель кладе руку йому на шию.

— Е, ні, друже! У мене вдома є бренвін, пиво і шмат хліба на закуску. Ще ж не пізно, а ти так і не розповів мені про загибель лінійного «Ріксенс Стрендер»!

Попри хміль Кройтц зауважує, що Кардель тягне його не в бік Слюссена, до кімнати на вуличці Еверскерарґренд, а вгору, до нетрів і шпилів церкви Святої Катаріни.

— Туди ж далеко, і вік мій уже не той, спина заклякла…

— Та це ж зовсім поруч! Можеш навіть у мене заночувати. Я вже багато років винаймаю кімнату в кварталі Катаріни. Там дуже добре спиться, тихо й не чути гамору Міста-між-мостами.

Кройтц мимоволі перехоплює погляд Карделя, та швидко відвертається, щоби не видати власних почуттів. Кардель бреше і грає ним, як кіт мишею. Остання надія на те, що вдасться прикинутися невинним, бо Кардель точно всього не знає.

Кройтц випростується і доброзичливо сміється.

— Веди, куди знаєш, брате. Який чорт відмовився би продовжити бенкет!

Дорогою Кройтц розповідає про втрату двох лінійних кораблів і поразку флоту під Ревелем, дослівно переповідаючи слова товариша. Той начебто був серед тих, хто підпалив корабель «Ріксенс Стрендер», аби той не дістався росіянам. Поки Кройтц щедро заповнює прогалини пам’яті власними вигадками, Кардель приводить його на цвинтар церкви Святої Катаріни. Аж тут виявляється, що зовсім не для того, щоби скоротити шлях до їхньої цілі. Кардель зупиняє супутника і наказує йому замовкнути. Коло їхніх ніг вирита могила, а поруч — купа землі, у яку гробарі повтикали лопати.

Обоє якийсь час стоять мовчки, однак першим тверезо озивається Кардель: