1795

Одна думка ніяк не дає Карделеві спокою. Здається, все його життя — то перерви між бійками. Суперники трапляються різні, хтось навіть сильніший, але Мікелеві завжди вдається відплатити тією ж монетою, ще й із лишком. Кардель безперервно, крок за кроком й удар за ударом, прокручує в голові поєдинок з Петтером Петтерссоном, і щоразу приходить до того ж висновку: суперник був більший, швидший, сильніший і не менш загартований, ніж він сам Кардель. І попри все живим залишився саме Мікель. Йому здається, що сталася якась дивна несправедливість, і ця думка терзає його сумління й переслідує, як напасть. А тим часом надворі вже осінь.

Кардель починає ходити, спершу по кімнаті, по десять кроків, не більше. Потім пробує силу, підіймаючи ­спочатку стілець, потім стіл, і врешті — тапчан. Кардель опускає­ться і піднімається сходами, аж пече в горлянці, а серце мало не вискакує з грудей. Врешті виходить надвір, під стіни Содому — Міста-між-мостами, обходить квартал і повертається назад. Із кожним днем прибуває сила. Вреш­ті Кардель дістається аж до площі Єрнторґет, дожидає там дівчат із кошиками і просить передати, що розшукує Лотту Еріку, падчірку Франса Ґрю, що мешкав у кварталі Марія Маґдалена.

Запустивши вістку, Кардель замість ціпка підпирається руків’ям віника і шкандибає до порту, щоби знайти візок. Якийсь чолов’яга щойно вивантажив мішки з борошном і залюбки погоджується підвезти Мікеля на північ міста. До того ж, безкоштовно, бо, як виявилося, у Карделя ні гроша за душею. Коло митниці пальт дякує візнику й обмінюється кількома словами з митниками, ті знизують плечима і випускають його за шлаґбаум.

Відчувається, що Мікель ще не зовсім оклигав — від напруженої ходи по вкритих сухою травою горбах під сорочкою тече піт. Проминувши заросле чагарниками узлісся, він відчуває полегшення — далі починається рівнина. Невдовзі Кардель упізнає знайомі стежки, минає галявину, коло якої сплетені навхрест галузки позначають яр, іде вздовж струмка, що в’ється згори, і врешті знаходить дерева, під якими серед каміння лежить попіл від багаття. Нікого немає. Кардель стає на коліно, пробує — земля ще досі тепла.

— Ти тут?

Ні шереху. Та коли Кардель повертає голову, Ліса-Одиначка стоїть зовсім поруч. Вона нітрохи не змінилася, таке враження, що недоля відкупила її від плину часу. Те саме обличчя, той самий подертий одяг. Дівчина уважно приглядається до Карделя, і той зауважує ледь помітну через родиму пляму тривожну риску.

— Ти не дбаєш за собою.

— Раз мені вже співчувають волоцюги, значить справи насправді кепські. Не хвилюйся, я хворів, але вже потрохи одужую. Скоро стану міцнішим, ніж був.

Кардель зніяковіло замовкає, а тоді відповідає на німе запитання Ліси.

— Я все ще не знайшов її.

Ліса-Одиначка підходить ближче і сідає на відламану гілку.

— Уже осінь. Я чекала, скільки могла. Насувається зима, лисиці і зайці риють глибокі ніри, скоро з’являться вовки. Вогонь буде все важче розпалювати вогкими трісками. Мені пора вирушати на південь.

Кардель киває.

— Я так і думав, та все ж радий, що застав тебе тут. Хочу, щоби ти знала — я не здаюсь.

Вони ще деякий час бесідують, а тоді Кардель іде.

Ліса-Одиначка ще довго чує зітхання і прокльони, коли пальт спотикається через коріння. У землянці чекає вже давно спакована торба з її пожитками. Усе готово, Ліса закриває отвір землянки гілками і закидає торбу на плечі. Рушає спершу стежкою до Уґґлєвікена, де досі зеленіє барвінок і доцвітає пізньоцвіт, збирає оберемок темної зелені та квітів, а тоді повертається тією ж дорогою до галявини на лісовому схилі. Знаходить потрібне місце й розчищає землю від гілок і трави. Дівчина спала тут протягом усього літа, де лише якийсь лікоть землі відділяє її від дитини, якої вона ніколи не бачила. Та ночі вже занадто холодні, дощ невблаганно січе шкіру, а сердитий вітер наче мститься цьому місцю за затишок під кронами дерев. Якщо Ліса не поквапиться, то залишить на могилі хіба що власні кістки.

Мугикаючи пісеньку, дівчина плете на прощання вінок із пурпурних квітів і темно-зеленого листя, сподіваючись, що він зігріватиме цей клаптик землі хоча би до Нового року.

7.

Сетон шкребе зарослий колючою щетиною шрам і в ти­сячний раз оглядає покої, у яких його поселив Ансельм Булін в очікуванні рішення провідних членів ордену. Тюко вже жалкує, що попросив Буліна про допомогу: тепер уже всім відомо, що поліційне управління цікавиться його минулим, а братство надто цінує стриманість та обережність. Бовдур і курдупель тримають його на короткому повідку, і цього може виявитися достатньо, щоб від Сетона відцуралися і були відкинуті всі попередні обіцянки. Схоже, члени ордену хоча б у цьому цілком суголосні.

Тюко прикро до гіркоти в роті, та, правду кажучи, він не особливо здивований. Немає сенсу чекати допомоги від інших, покладатись треба тільки на самого себе. Завдяки його власній винахідливості та малюнку кульгавого пальта хлопець таки прийшов сюди. Дівчина тепер у Сетона, щоправда, у такому жалюгідному стані вона навряд чи чогось варта.