1795

Битва набуває ритму: суперники сходяться, обмінюю­ться ударами і відходять, аби оцінити завдану шкоду. Кардель аж зубами скрегоче від несправедливості. В інший день він би бився краще. Кінцівки не слухаються, тіло мляве, удари неточні. Мікель і сам не розуміє, чому досі стоїть на ногах, чому Петтерссон його ще не прикінчив. Уся ця затія починає нагадувати гру в кота й мишу.

Відчуття притуплюються, тіло на смерть б’ється за виживання. Це дарує певну свободу, Карделю добре вона відома. Рівна боротьба м’язів і сили, а не куль, пороху чи примх долі — так змагаються лише боягузи. У такій бійці, як сьогодні, немає місця сумнівам, є лише одна проста і чітка мета. Зникають усі «чому», залишаються тільки «як». Мікель шкіриться чи то від судоми, чи від екстазу боротьби і розпалу хижацьких інстинктів.

Він б’ється так, як йому зручно, не заради видовища. Добре зважує кожен рух і береже сили. У війську, бувало, кадети перетворювали поєдинок на ритуал: виструнчені підтягнуті молодики із флоретами[34] дріботіли, поклавши одну руку на стегно. Мікеля нудило від цих збочених ігрищ людей, які досі вірили, що смерть на полі бою велична, сповнена честі і дуже, дуже далека. Вони ще не бачили, як могутні чоловіки плачуть і кличуть маму, запихаю­чи власні кишки назад до живота.

Рани печуть від солі, що випаровується з поту, відволікаючи від потужнішого болю. Кардель уже давно чує якийсь дивний, не сповна зрозумілий звук. Хтось невтішно схлипує і жалібно завиває. Невже це сам Мікель? Та ні. За якийсь час стає ясно, що це Петтер Петтерссон. Сльози застилають очі поволокою, Мікель підходить впритул і завдає останнього удару. Б’є від самого стегна, закручуючись вихором і мало не сліпнучи від сяйва місяця. Водночас ліва рука спалахує, наче потрапивши в доменну піч. Цього разу сіль якась не така, як від власного поту. Мікелеві чимось захляпує обличчя, і губи впізнають смак заліза.

Велетень падає. Мікель підповзає ближче, забиваючись об каміння. Навчений власним гірким досвідом, він ще не вірить у перемогу. Вилазить на тушу Петтерссона і прислухається до його легень, здоровою рукою шукаючи сон­ну артерію. У грудях переможеного ще якийсь час щось клекоче і хрипить. Пальці Карделя намацують слабкий пульс, та важко сказати, чи він насправді належить Петтерссону, чи, може, це просто відлуння його власного серцебиття. Та за якусь мить усе стихає, кров у жилах чоловіка, який лежить під Мікелем, холоне й гусне.

Знесилений та безвольний Кардель так і лежить, обій­нявшись із Петтерссоном, наче з коханцем. Поєдинок завершений, запал і бойовий дух вивітрилися, залишивши по собі біль. Рани, яких спочатку він навіть не відчував, перетворюються на суцільний нестерпний біль.

Мікель відчуває на собі чиїсь руки і відмахується, відбиваючи невидимих у темряві ворогів. Аж раптом згадує, що дещо забув, що його завдання ще не повністю виконане. Просовує занімілі пальці під куртку Петтерссона і крізь гепання пульсу відчуває шарудіння паперу. Тоді зіжмакує свою знахідку в кульку, щоби помістилася в кулаці.

Карделя піднімають, ставлять на ноги, і, підпираючи, ведуть геть.

2.

Щойно Еміль опиняється біля Слоттсбакена, як його доганяє констапель.

— Маленький привиде, я саме тебе і шукаю. Знайшли ще одне тіло, неподалік від попереднього. Цього разу труп залишили коло церкви Святого Якуба.

На цвинтарі вже зібралося невелике товариство. Поруч із пастором у чорній сутані присоромлено втупився у землю якийсь хлопчак. Збоку, звиклі триматися на віддалі, стоять два гробарі, спираючись на ноші. Вінґе впі­знає їх. Надворі вогко, тож усі мерзнуть, а найбільше хлопчак, який, вочевидь, знайшов тіло і сповістив поліцію.

Вінґе дістає з кишеньки жилета годинник фірми «Бюрлінг». Стрілки показують декілька хвилин по сьомій. Еміль порівнює час із годинником на вежі й виявляє, що його «Бюрлінг» спішить на двадцять хвилин. Спеціальним ключиком, підвішеним на ланцюжку, переводить стрілку й накручує пружину до краю. Пастор тим часом нетерпляче переминається з ноги на ногу і потирає плечі. Нарешті Вінґе завершує свої справи і повертається до священно­служителя. Тому навіть не доводиться ставити запитання — він усе розповідає сам.

— Це Марк знайшов тіло. Грішна душа, вочевидь, заснув на варті, бо каже, що взагалі нікого тут не бачив. То як так може бути, Марку? Спочатку на цвинтарі спокій і тиша, аж раптом ні з того ні з сього з неба падає труп? Господи, і за що нам така кара? Ганьба на все місто! Із таким вартовим, як ти, треба славити Бога, що місто ще не згоріло вщент ще гірше, ніж Копенгаген. Затям собі твердо: цей недогляд позначиться на твоїй платні.