1795

Дощ розмочив схили купи, завдяки цьому утворився рівчак, у якому гноївка сягає їм по груди. Шок від занурення нестерпний, чужорідна маса густіша й важча за воду, вона стискає тіло, не дає дихати, засмоктує ноги. В обличчя б’є сморід, схожий на невидиму отруйну тварюку, ядучу та багатолику. У багнюці плавають недоїдки, кісточки від фруктів і риб’ячі скелети. Сюди звозять покидьки з усіх кінців міста, і лише від цієї думки можна збожеволіти.

Еліас втягує повітря крізь ледь розкриті вуста — і якусь мить перед очима витанцьовують дивні фігури, голова йде обертом. Рот і ніс забивають мухи, вони обсідають кожен клаптик шкіри, навіть повіки. Еліас кілька разів блює аж до жовчі, змішуюючи свої нечистоти із чужими. Спорожнивши шлунок, міцно замружується, аж обличчя зводить судома, щипає себе за руку побілілими пальцями, і біль нарешті повертає його до тями.

Аж тепер Еліас згадує про дівчину й обертається. Тій хоч би що, спокійно стоїть позаду, лише мерзлякувато обхопилася руками. Хлопець бере її за руку і бреде вздовж огорожі. Вони досі в небезпеці, бо їх добре видно з вулиці. Еліас вибирає похиліший бік купи і пробує вилізти нагору. Раз за разом хлопець сповзає у гноївку, прориваючи нігтями борозни та оглядаючись на ту коротку відстань, що її вдалося подолати. Якби він мав хоч якийсь інструмент! Еліас випробує на міцність паркан, і на щастя напівзогнила дошка відламується. Хлопець заходиться робити східці — невеликі заглиблення для рук і ніг. Коли все готово, термосить дівчину за плечі, але вона не реагує. По обличчю Еліаса течуть сльози безсилля і безнадії, його голос надламується:

— Ти мусиш мені допомогти! Треба вилізти на гору, інакше нас обох схоплять. Мене запроторять у Стругальний дім, а тебе — у Прядильний.

Останнє слово справляє на дівчину якийсь особливий вплив, і вона починає повільно видряпуватися нагору. Еліас лізе позаду, допомагаючи їй переставляти ноги, і нарешті вони обоє ховаються, залігши у смердючій калюжі на вершині горба.

Еліас лягає поруч із дівчиною, щоби хоч якось зігрітися. Хлопця трясе від вітру й вологи, та він уже нічого не відчуває, лише невагомо кружляє над горою лайна, покидає нещасне тіло й більше не відчуває дотиків мух, навіть коли вони повзають по його губах і п’ють сльози з кутиків очей. Еліас завмирає, оповитий рясним дощем і дедалі густішими сутінками.

17.

Неможливо розрізнити, сон це чи ява, свідомість тремт­лива, наче вогник на протязі. Нічна темрява розсіює­ться, настає ранок, а між ними зяє бездонна прірва. Ще хмарно, проте дощ і вітер утамувалися. У ранковому світлі місце їхньої ночівлі набуває правдивих рис, ще більш бридких. Еліас чує чиїсь бідкання, а відразу по тому плюскіт з бочки, котру перехиляють через паркан. Порожня бочка тарахкотить, а потім затихає, як затихає і стукіт дерев’яних шкарбанів золотаря. Еліас гарячий, хоча мало би бути навпаки. Хлопцеві стає лячно, він пробує рукою чоло, що пече, мов розжарена на сонці бляха.

Тоді обережно перевертається на живіт і підводить голову, щоби роздивитися довкола. На Слюссені жодного синього мундира, обидва мости опущені і ніщо не заважає виходу із середмістя. Моряки вже завзято працюють, аби надолужити втрачене за вчорашній день. З архіпелагу поспішають повні риби човни. Тіло хлопця закляк­ле й неслухняне, руки бліді, поморщені та розм’яклі, як у потопельника. Еліас смикає дівчину і намагається обережно спуститися донизу, але дарма. Думки плутаються, рухи незграбні, а кінцівки не слухаються. Нарешті обоє з’їжджають з купи — спершу дівчина, а потім Еліас. Тримаючись за огорожу, хлопчина дістається до сходів, підтягується на руках, а потім допомагає дівчині.

Ступивши на твердь, Еліас розуміє, що не здатен іти рівно. Стопи не відчувають опори, а пальці посиніли, і лише після довгого розтирання литки починає поколювати від приливу крові. Розімнувши ноги дівчини, хлопець відчуває, як гарячка перетворюється на озноб. Опираючись одне на одного, обоє шкандибають до каналу й по плечі занурюються у воду. Еліас льє воду на волосся дівчини, допомагає їй зняти брудну сукню, стягує через голову власну сорочку й відполіскує одяг від лайна. На березі викручує вбрання і розвішує на зламаному веслі. А тоді сідає, обхоплює руками литки і, впираючись підборіддям на коліна, разом із дівчиною голяка чекає, поки висохне одяг, щоразу вкриваючись гусячою шкірою від найменшого подуву вітру.