1795

Ще до полудня місто остаточно зрозуміло, що діється. Перед лінією зачистки завирувало звичне життя — це найпевніший спосіб уникнути покарання за бродяжництво. Найзавзятіші з унтерофіцерів ідуть уперед, щоб попередити мешканців про перевірку. Ті переважно демонструють розуміння і разом із сім’ями забираються з дороги, поки солдати прочісують кам’яниці. А от за лінією зачистки настрої геть інші. Пальти впізнають якогось бідолаху, за якого поручився знайомий, і починають його допитувати. Чоловік не має чим виправдатися, тоді його зв’язують і відправляють до інших бранців. Тим, хто опинив­ся під вартою в тилу, така плутанина вже не загрожує, їм залишається тільки терпіти знущання охоронців. Ніхто не любить волоцюг, бо вони цілими днями вештаються і живуть за рахунок порядних громадян. Наймерзенніші з них крадуть, як сороки, жінки зваблюють чужих чоловіків, інші ж годуються крихтами, що падають зі столів городян. ­Давно пора їх провчити. Зіваки бігають вже перетрушеними будинками та обсідають вікна з найкращим видом на наступ­ний квартал, де ще не почалася зачистка.

За ланцюгом синіх мундирів негайно виникає імпровізована система матеріального забезпечення. Якийсь шинкар роздобув десь грабарку, навантажив її барильцями пива і за пару монет продає стражникам випивку. Тим, кого впізнає, наливає у борг, якщо порожньо в гаманці. Цю ідею швидко підхоплюють інші, і невдовзі кожен шинкар оголошує шмат бруківки перед корчмою своєю власністю. Прохід із чужим пивом забороняється, сварки переростають у бійки, а охоронці дудлять собі пиво з покинутих ємностей, не закриваючи крани. Напій ллється прямісінько у стічний рівчак, а стражники чекають, коли зажерливість шинкарів візьме гору над задерикуватістю. Капрали горланять, намагаючись припинити пиятику рядових, але й так уже ясно, куди все котиться.

Хаос зростає. Що ближче до Слюссена, то більше втікачів ховаються по всіх можливих щілинах, деякі повилазили аж на дахи. Один з охоронців, переслідуючи їх, наступає на тріснуту черепицю і провалюється у чийсь свинарник. Із забитою ногою і геть вимащеного поросячим гноєм, його під загальний регіт виносять звідти товариші. Офіцери миттю використовують цю подію, щоби підохотити «сосисок» до помсти: мовляв голодранці взялися за зброю і чинять спротив. Один із наших при смерті, його підступно і принизливо поранили! Усім до бою, захистимо нашу честь!

Довгі палаші плутаються в ногах, заважаючи швидко рухатися. Їх складають докупи і ставлять одного вояка на варту. Натомість решта охоронців озброюється всім, що потрапляє до рук: виколупують каміння з мостової, зривають із бочок обручі й оснащують два десятки «сосисок» битками з клепки. Підбирають усе, що може служити подобою барабанів, і рушають уперед, відбиваючи кровожерливий ритм. У кого нема нічого — гупають ­ногами і кулаками. Ритм об’єднує їх в одне ціле, і вони знову просуваються уперед, штурмують вулички і лупцюють жінок, дітей і пияків, які не встигли чи не здогадалися вчасно втекти. Вереск побитих змішується зі звичним міським шумом.

Гроза ще не дісталася міста, гримить і блискає десь за архіпелагом, але вже добряче періщить дощ. Він занадто теплий, аби пригасити те божевілля, що набирає сили з кожним наступним кварталом. Дощ сліпить і глушить тих, хто міг би зупинити безчинство. Щойно свіжа кров хляпає на бруківку, її відразу ж змиває у стічні рви. Наскрізь мокрі мундири миготять у віконних прорізах, і на чоловіках із дерев’яними битками залишаються самі сорочки рожевого кольору — від розмитої струменями дощу крові.

16.

Натомість Еліас досі нічого не знає про події в місті. Завдяки якомусь загадковому чуттю, яким наділені вуличні діти, хлопець завжди вловлює найменшу зміну в настроях міста, ніби босими ступнями зчитує пульс його вуличок. Та зараз він спить мертвим сном після виснажливої ночі, заліковуючи душевні рани в єдиний доступний спосіб.

Еліаса будить ляскіт босих ніг об мокру бруківку. Хлопець рвучко схоплюється, наче від удару, і, пересвідчив­шись, що дівчина спить, наскільки вона взагалі може спати, прожогом викочується з пивниці. Хлопець тут же промокає до нитки, і щоб краще бачити, прикладає до чола долоню. Вулицею наосліп несеться натовп людей, який мало не збиває Еліаса з ніг. Із вуличок, що ведуть догори, до Стурторґет, линуть страшні крики і галас. Назустріч біжить хлоп’я, менше за Еліаса, і той стає посеред дороги, щоб спіймати малого за сорочку.

— Що відбувається?

У малого з-під волосся тече кров, він відчайдушно відбивається, щоби якнайшвидше вирватися.

— Дай відповідь і я тебе відпущу.

— «Сосиски», вони скрізь, я й не знав, що їх так багато. Вони прочісують квартал за кварталом і хапають усіх бездомних. Кажуть, що тим, кого спіймали, відрубують голови біля сходів Біржі.

Еліас мимоволі опускає погляд на бруківку та свої босі ноги, які омиває бурий потік із площі. Вода каламутна від бруду, що впродовж довгих літніх тижнів перетворився на порох.

— Що за вигадки?

Хлоп’я висмикує край сорочки з рук Еліаса.

— Піди і спитай у них сам. Або постій тут, вони вже ­поруч.