1795

— Тепер усе ясно. Ельсо, здається, ти була в тяжі? Хлопчина наче приблизно такого віку. А мені казала, що позбудешся плода, хіба не для цього я тобі заздалегідь видала платню? Виходить, ти віддала малого до сиротинця?

З Ельсиного мішка лунає схлипування, жінка втрачає рівновагу, але в останній момент встигає підхопити ліхтар. Тоді затуляє обличчя руками, бо мішка не досить, аби втримати її плач. Еліас спершу стоїть, мов заціпенілий, а тоді відпускає дівчину і йде до своєї справжньої матері. Ельса спочатку опирається, але швидко тане від ніжних Еліасових обійм та опускає руки. Хлопчина піднімає мішок і відкриває обличчя, якого більше нема. «Поцілунок диявола» зжер ніс, випалив глибоку борозну між очима і всипав чоло пухирями, із яких сочиться рідина. Сльози зникають у дірявій щоці, а потріскані губи бурмочуть ім’я хлопця.

— Еліас, мій Еліас…

Руки Еліаса тремтять, він відпускає мішковину й нажахано сахається від простягнутої Ельсиної руки. Затуляє обличчя руками й сідає на землю, затискаючи голову між колін. Здається, навіть Платен розуміє серйозність ситуації і обережно, але з натиском притримує Ельсу за руку. Насмішливий п’яний голос мадам раптово грубшає:

— Ходімо, Ельсо. Кларо, ти також.

Обидві жінки ведуть служницю, відлуння їхніх кроків змішується зі схлипуванням. Коли Еліас нарешті наважує­ться розплющити очі, перед ним та сама картина. Жінки забули ліхтар. Хлопець утуплюється в нього поглядом, аж доки ґніт береться іскрами і гасне, виплюнувши клубок диму.

Дається взнаки холод. Еліас підводиться, намацує долоню дівчини й повертається, щоби відвести її назад до міста.

— Ходімо.

Починає мрячити, десь здалека накочується глухий гур­кіт. Унизу, коло стаєнь, поруч із мостом над Норрстрем невеликими групами збираються поліцейські. Щоби зігрітися, чоловіки труть плечі, діляться випивкою і, готуючись до ранкового шикування, обтрушують один одному мундири.

14.

Перед стайнями Гельґеандсгольмена панує хаос. Капітан Леннартссон із замкової варти походжає між чоловіками, що позбивалися в купки. Більшість із них підлег­лі капітана, та є серед них і чимало пальтів. Леннартссон і раніше зустрічав серед пальтів своїх бойових товаришів, однак бачити їх у такій кількості настерпно — це збіговисько жалюгідних калік, яких посилають на найбруднішу роботу. Його підлеглі в дещо кращому стані, хоча про них теж особливо хорошого не скажеш. Досвідчене око капітана оглядає один мундир за іншим — дурна армійська звичка, якої він досі не може позбутися. До деталей краще не приглядатися, а на загальну картину дивитися крізь пальці: із коротких, по пояс, курток неохайно звисають колись білі незастебнуті манжети, що раз у раз слугують носовиками чи рукавицями; пояси і гамаші пошарпані, кострубаті капелюхи увінчані полисілим пір’ям. Кожна деталь уніформи густо поцяткована плямами. Леннартссон добре знає, що, всупереч правилам, у мундирах часто ходять до кнайп, особливо після закриття, щоби налили задарма. Ще, не доведи Господи, доведеться перевіряти холод­ну зброю! Певно, добра половина шпаг так заіржавіли, що не витягаються з піхов. Та навряд чи вони сьогодні знадобляться — ще, чого доброго, якийсь дурень здумає влаштувати різанину. А з брудними мундирами вже нічого не вдіяти, раніше треба було думати про прання.

Усі сонні й повільні, хтось постійно позіхає. Від когось тхне після пиятики й безсонної ночі — згідно з дивною солдатською логікою, перед ранньою муштрою краще взагалі не лягати спати. Ще дуже рано, та людські постаті вже відкидають чіткі тіні, з кожною хвилиною стає все світліше. До того ж, схоже, спека спадає, і хоча Леннартс­сон і сам нетерпляче на це чекав, краще би вже негода забарилася хоч на день. Уже з годину вдалині над морем гримить. Хочеться сподіватися, що гроза вихлюпне всю свою лють на хвилі та скелі, однак добрячої зливи місту не уникнути. Небо на заході зловісно багряніє, раз у раз зриваються шквали.

Біля будки міського охоронця споконвіку стирчить гілка, що передбачає погоду. Її регулярно замінюють, а розумні начальники закривають на це очі, щоби не наражатись на зайві розборки. Рядові поліціянти приписують гіллячці властивості оракула, та, по честі кажучи, і сам Леннартссон трохи вірить у цей забобон, тому щоранку потай коситься у той бік. Протягом ночі ялинова лапа вигнулася вниз, до висохлої землі,— значить, скоро її зросить дощ. Он — здається, вже почало накрапати.

Під час розводу Леннартссон киває своїм унтерофіцерам, і цього достатньо, щоб наказ начальства сягнув до капралів, а ті, плеснувши в долоні, змусили своїх підлеглих заткнутися і стати в стрій. Перевірку не затягують, лише записують імена відсутніх, складають рапорт, а Леннартс­сон віддає останні вказівки.