1795

Клара рвучко кидається назустріч чоловікові, розхлюпуючи вино з келиха і залишаючи на дерев’яній підлозі мокрі сліди. Платен обертається до Еліаса:

— Послухай-но, я не збираюся влаштовувати тут якийсь цирк, але якщо ще хоч раз потурбуєш мене чи Клару, я викличу охоронця, щоби виставив тебе і твою вуличну шльондру за двері.

На тому слові Платен розвертається і крокує мокрою підлогою слідом за Кларою.

13.

Еліас потроху відтягує дівчину назад до того самого кута; на них ніхто не звертає уваги, кожен зосереджений на своєму. Свічки догорають, і перш ніж западе ніч, довго смеркає. П’яні музиканти все частіше фальшивлять і не попадають у такт, проте гості, занурені в нуртування інстинктів, цього не помічають. Частина товариства у чудернацьких масках залишає бал ще до настання півночі, але ніхто за ними не сумує, навпаки — радіють, що звільнилося місце. Пари танцюють, а коли кавалеру сподобається якась дама, він обіймає її за стан і виводить у коридор, сподіваючись знайти вільну кімнату з ліжком. Але кімнат стає все менше, і в якийсь момент алкоголь остаточно притупляє стид. Спочатку пари кохаються за шторами і гобеленами, а згодом, без найменшої згадки про сором, улаштовують публічні змагання у віконних нішах чи на купках одягу на підлозі в колі глядачів. Мерехтливе світло спотворює маски і форми, важко зрозуміти, де закінчується одне тіло й починається інше. Все сплітається у суцільне місиво, що втрачає людську подобу.

Еліас бере дівчину за руку і зводить сходами донизу, побоюючись, щоб і її хтось не вкрав.

Надворі він саджає дівчину, спираючи її спиною на стіну палацу, а сам сідає поруч і дає волю сльозам. Невдовзі виявляється, що вони тут не самі — біля виходу із внутрішнього дворика на панів чекають слуги. Хтось уже заснув, скрутившись довкола згаслого ліхтаря, щоби вберегти його від злодюг, інші ж по черзі запалюють світло, щоби зіграти в карти. Полум’я тріпотить на вітрі, що дме з моря і передує негоді. Еліас краєм ока помічає служницю Ельсу з її мішком на голові — вона теж спить і здригає­ться вві сні.

Поступово темрява рідіє, зорі одна за одною ­згасають у ранковій заграві, що сповіщає схід сонця над дзеркальною поверхнею Солоного озера. Світанок багряніє тонкою смужкою, від вигляду якої досвідчені моряки беруться зачиняти ілюмінатори і задраювати люки на своїх суднах. Десь за обрієм гуркоче грім.

Гульвіси покидають бал — хто наодинці, хто парами, а ще хтось групками. Еліас знову зривається на ноги і, похитуючись від утоми, починає вглядатися в кожне обличчя, перш ніж воно зникне в лабіринті вуличок. Урешті зауважує Маленьку Платен і знову перекриває їй дорогу. Жінка йде сама, обережно, як усі досвідчені пияки, сту­паю­чи підступною стокгольмською бруківкою. За нею тягнеться кислий винний дух, а в її очах — туман.

— Де вона?

Платен добряче набралася, бо заледве впізнає Еліаса. Відкриває рота, щоби послати його подалі, та в останню мить передумує.

— Скільки ж ти тут простирчав?

— Усю ніч.

Платен плескає в долоні і заходиться хриплим реготом.

— Здається, їй таки пощастило!

Вона роглядається в пошуках поважніших слухачів, але їх немає. Тоді, із тріумфальним виразом на обличчі, жінка обертається до Еліаса.

— Я на власні очі бачила, як принц Фредрік повів її до своїх покоїв. Солодка Клара не погодиться на соло­м’яний матрац на дощаній підлозі, їй подавай ліжка з балдахінами, пухові перини, шовкову постіль і ковдри із соболиного хутра.

Прибігає Ельза, вітає свою господиню і поспіхом запалює ліхтар. Усі троє замовкають, аж поки якісь звуки змушують їх оглянутися на палац.

Клара повільно кульгає сходами, підтримуючи однією рукою подерту сукню. Друга рука затиснута між ногами, звідки крізь тканину і по голих ногах тече кров. У світлі ліхтаря видно свіжі синці, розбиту губу і червоне від сліз обличчя.

— То був не принц, а хтось інший у костюмі принца. Я, дурепа, повірила й піддалася його жорстокості. Його друзі обступили нас колом і дивилися, а я з усіх сил удавала, що мені подобається все, що він витворяв. Аж поки він не зняв маску, і всі зареготали з даремних зусиль дурненької шльондри. Вони мене скалічили і знищили, і їм за це нічого не буде… А що мені тепер робити, куди подітися?

Серце Еліаса рветься із грудей: несподівано доля подарувала йому ще кращий шанс. Він миттю приводить дівчину з-під стіни і ставить її перед Маленькою Платен.

— Ну що, все ж таки міняємося?

Маленька Платен розгублено кліпає й мотає головою.

— Чого б це?

Еліас витирає очі брудним рукавом.

— Це моя матір. Вона віддала мене до сиротинцю, бо не мала іншого виходу.

Клара ледве тримається на ногах, Платен знехотя бере її під руку — обережно, щоби не забруднити свою сукню.

— Кларо, це правда?

Жінка заперечливо мотає головою.

— Ні, у мене ніколи не було дітей.

Голос Еліаса зривається на жалібний крик:

— Ти назвалася чужим іменем, але наглядачка сиротинця бачила, як ти принесла мене, сповитого в пелюшки. Якось вона обмовилась, не знаючи, що я підслуховую, що моя мати працює в «Ящірці», у Маленької Платен.

Платен ірже, як кінь.