1795

Усі брами довкола замкнені, заможніші містяни бережуть свої домівки від навали стражників. Більшість вікон у нижніх поверхах закриті віконницями. Крізь брудні шибки верхніх поверхів виглядають допитливі обличчя. Еліас піднімається вулицею вгору, аж поки на власні очі пересвідчується, як повільно марширують, змітаючи все на своєму шляху біло-сині шереги «сосисок».

Хлопець розвертається і мчить назад — туди, звідки прийшов.

Тіло дівчини неповоротке й повільне. Еліас виштовхує її сходами вгору, та коло брами натрапляє на сусідку. Та змірює їх гострим поглядом і криво посміхається:

— То в нашій пивниці були незаконні мешканці? Ну, можете попрощатися із солодким життям.

Жінка відмикає браму ключем і випускає їх на вулицю, де вирує такий потужний дощовий потік, що можна ставити млин.

— Покваптеся, якщо хочете жити. І не кажіть, що я вам не допомогла…

Еліас щодуху волочить дівчину у бік Слюссена, вона теж відразу промокає як хлющ. За їхніми спинами двигтить земля, ніби на полювання вийшло якесь страхітливе чудовисько. Коли закінчуються будинки і відкривається вулиця, Еліас бачить пастку — обидва мости, синій і червоний, піднято. Поруч чатують пальти із «сосисками», залюбки відловлюючи тих, хто намагається втекти з міста. Крізь рясний дощ не видно передмістя, та Еліас запросто може уявити, як зграя пальтів чекає на беззахисних жертв, щоби зв’я­за­ти і доправити на перевиховання на Лонґгольмен. Безхатьки збігаються сюди з вулиць Хеппсбрун і Нюґатан, значить, і там нема порятунку. Суденця, що зазвичай пришвартовані коло набережної, відведені далі і стоять на якорях, аби на них ніхто не заскочив. Торгівлю припинено, моряки кутаються у вощені накидки і спостерігають за дійством, вишикувавшись уздовж релінгів.

Скрізь плач, лемент, штовханина. Хто може, примикають до натовпу коло млина, намагаючись до останнього відтягнути те, чого вже не уникнути. Звідти приблизно однакова відстань як до переслідувачів, так і до пальтів біля мостів. Вітер метляє лахміттям жебраків, які відчайдушно шукають вихід, кидаючись в усі боки. Хлопчиська, звиклі покладатися на спритність, не можуть встояти на одному місці. Відмовляючись вірити, що цього разу прудкі ноги їх не врятують, малі носяться туди-сюди у просторі, який щоразу зменшується.

Еліас дотягує дівчину до стіни, під якою можна сяк-так сховатися від дощу, якщо мінливий вітер не дмухатиме в їхній бік. Як і раніше в подібних ситуаціях, хлопчина стикається з несправедливістю: коли з’являється небезпека і потрібно швидко щось зметикувати, голова відмовляє­ться думати. Якийсь час Еліас здатний лише на те, щоби розгублено зиркати то в один, то у другий бік, а галас із вуличок тим часом стає гучнішим і ближчим. Налітає шквал, у носі щипає від їдкого запаху, а наступної миті Еліас уже знає, що має робити.

Він хутко бере дівчину за стан і знову змушує бігти. Вони проминають площу і спускаються до води. З боку каналу Ріддаргольмен наближаються сині мундири, Еліас пригинається, щоби не привертати зайвої уваги. Невдовзі вони опиняються за громадськими вбиральнями. Сморід стає все сильнішим. Попереду бовваніє якась темна гора, а руки впираються в огорожу, що перекриває їм дорогу.

Це Флюґметет. Еліас ще ніколи не підходив до нього так близько, завжди тримався на віддалі, і то чим далі, тим краще. Сюди приходять лише золотарі, несучи на плечах жердини з повними нечистот бочками. Про це місце ходять легенди, анекдоти, байки і жахливі історії про вбивць, що позбулися тут своїх жертв. Те, що збирається зараз вчинити Еліас, є покаранням, до якого присуджує вуличний суд. В утробі неодмінно поселяться аскариди, а ще кажуть, що інколи вони покидають тіло і можуть існувати поза його межами. Тоді вони виростають довгі й сильні, як ліндворми[33], і навіть можуть задушити молодого необачного пацюка. Ніхто достеменно не знає глибини і віку цієї гори — цього монстра із гною заввишки в п’ять сажнів і втричі більше завширшки. Еліас багато разів чув, як Флюґметет порівнювали з так і не завершеним кінним пам’ятником королю Ґуставу Адольфу ІІ, що навпроти Опери. Люди сміються з одоробла, захованого під чорною тканиною, і тицяють пальцем на південь — мовляв, он там справжній пам’ятник людським старанням.

Гул міріадів мух майже заглушає стукіт дощу. Скрізь ліниво повзають маленькі чорні тільця, а наситившись досхочу, неоковирно перелітають до наступної ласої цілі. Гору обгороджує паркан, підпертий кілками, щоби старі дошки бува не тріснули і гній не залив площу Корнгамн. Збоку прибудовані східці, щоби легше було перевертати зловонні барила через край огорожі. Еліас із дівчиною піднімаються повільно, по одній сходинці, а далі їм доведеться сісти верхи на паркан і перескочити всередину. Гноївка стоїть по вінця, а подекуди, де дошки коротші, навіть вихлюпується назовні. Еліас спочатку допомагає дівчині, а тоді й сам сідає поруч, міряє ногою глибину і відчуває, як литку затягує густа бездонна трясовина. Еліас глибоко вдихає, дякує дощеві, котрий щойно проклинав, і стрибає разом із дівчиною.