1795

Їхнє вбрання ще вологе, коли вони, тримаючись за ру­ки, знову пірнають у міські вулички. Еліас усвідомлює, як різко змінилося місто всього за один день: таких, як він — жебраків і волоцюг — відловили, підворіття та пере­хрестя порожні. Глухі вулиці й пасажі, де раніше ховалася голота, зачищені, їхні лігва перетворилися на купи сміття. Ніде не чути сварок і сміху, як колись. Робітники, звісно ж, залишились, і сновигають містом, сумлінно виконую­чи свої обов’язки і не особливо радіючи тому, що їх тепер ніхто не шарпає. Вулицею Хеппсбрун прогулюю­ться заможні містяни, не боячись виставляти напоказ годинникові ланцюжки, адже більшість спритних рук тепер стругають деревину.

Місто стало чужим. Еліас притискається до фасадів ­будинків і втуплює погляд собі під ноги, щоби його часом не викрили. Та всім байдуже, навіть «сосискам», які лише втомлено позіхають, удосталь насичені вчорашнім роз­гулом.

Скрізь обговорюють погоду. Кажуть, минула гроза була чимось на кшталт салюта на похороні літа. Двоє чоловіків діляться тютюном коло сходів, на яких сидить жінка з кошиком вовни.

— От уже й осінь, а там, не встигнеш оглянутись,— і зима. Із таким урожаєм — рятуйся хто як може.

— Добряче припікало цьогоріч, добре, що вже по літу.

Жінка щулиться і вдивляється в небо, а потім, кривлячись, кладе руку на коліна.

— Ох, кажуть мої суглоби, що скоро знову буде дощ.

Еліас досі не може позбутися нічного холоду. Вітер пробирає до кісток, хоча насправді ще не зимно. Хлопця то морозить, то кидає в піт, і він то притискається до дівчини, щоби зігрітися, то шарпає сорочку, щоб остудити вкриту червону плямами шкіру. Хлопець відчуває, що вони обоє й досі смердять. Звісно ж, прання у брудній воді коло площі Корнгамн аж ніяк не вистачить, аби відмитися після ночі, проведеної на Флюґметет. Хай там як, але в Еліаса все ж таки кращий вигляд, ніж у дівчини. Незрозумілого кольору сукня звисає клаптями, поділ наполовину відірваний і волочиться як хвіст. Волосся закошлатилось, а бліда шкіра місцями понабрякала.

18.

Еліас добре запам’ятав номер дому і знаходить його браму внизу коло води. Він стукає — спершу обережно, а тоді сильніше, і двері прочиняє прислужник. Швидко заткавши носа пальцями, нерозбірливо питає в Еліаса про його справу. Хлопця хитає, а на чолі проступає хворобливий піт. У горлі дере підступний кашель, який не заглушити придушеним бухиканням.

— Хочу дещо продати…

Служник швидко киває і, не промовивши ні слова, залишає їх чекати.

— Мусить бути такий лікар, який знову зробить тебе вродливою, вродливішою за Клару. Але це дуже дорого. Ртуть, болиголов, чисті пов’язки, ліжко в кімнаті, прокуреній ялиновим гіллям… Щонайменше тридцять ріксдалерів, а то й удвічі більше. Якщо в нього є гроші, щоб обклеїти нашими обличчями кожну криницю в місті, значить він здатен заплатити за тебе тридцять ріксдалерів.

Із коридору долинають чиїсь кроки. Еліасу так зле, що він мусить спертися об стіну будинку.

— Там, усередині, тепло і є їжа. Не знаю, навіщо ти їм, але хіба там може бути гірше, ніж зі мною?

Еліаса знову починає хитати. Хлопець марить і всміхає­ться.

— Лікар виріже ножем усе негарне, щоб на його місці відросло нове і красиве. Ти станеш вродливою, і хтозна, може, в тебе закохається сам принц Фредрік, і ми житимемо щасливо до кінця наших днів…

Коли знову відчиняються двері, Еліас бачить якесь дивне обличчя. Важко сказати, усміхається воно чи ні.

Хлопець простягає розмоклу афішу, що перетворилася на розлізлий шматок паперу. Рисунок заледве видно, фігури розпливлися, наче двоє привидів у тумані розмазаного чорнила.

Четверта частина Спочинь коло джерела Осінь і зима 1795 року

Знедолене серце

нарешті спочине
в обіймах у смерті.
Життя посилало
одні небезпеки:
убогість і голод,
недолю й страждання,
безумні жадання.
Та мукам настане кінець,
і гріб їх зведе нанівець.

Карл Ліндеґрен (1795)

1.

Кардель танцює з Петтером Петтерссоном у ­сяйві місяця на березі Лонгольмена. Мікель змахує піт, що заливає очі, і змушує неповороткі ноги іти в атаку чи відступати. Тіло корчиться, але, як не дивно, продовжує рухатися. Темні постаті довкола видають себе вогниками люльок, однак Кардель на них не відволікається. Щомиті з темряви вистрибує батіг і, мов постріл із мушкета, лунко ляскає коло голови, аж у вухах дзвенить. Петтерссон міняє руку і б’є правою, Кардель ухиляється, нахилившись уперед, від чого різко прострілює в поясниці. Тоді завдає удару дерев’янкою, але хибить. Наступного разу обоє вціляють — Кардель відчуває, як по шиї періщить плетений шкіряний батіг, від напруженого плеча відскакує твердий кулак, а його дерев’яний п’ястук влучає у щось м’яке.

У куксі пече вогнем, а Петтерссон видає стогін.