Аеропорт

Він не працював напряму з Рейсом Два; проте інший диспетчер сидів всього за кілька футів, і протягом недовгої перерви між своїми передачами Кіт почув фразу «крен на лівий борт» та впізнав її, вкупі з голосом свого шваґра. До тієї миті Кіт і гадки не мав, що Вернон Демерест сьогодні летітиме, та він і не мав би знати. Кіт з Верноном майже ніколи не бачилися. Як і Мел, Кіт ніколи не мав близьких взаємин зі шваґром, хоча між ними не було жодних розбіжностей, що псували стосунки Демереста з Мелом.

Невдовзі після вильоту Рейсу Два Вейн Тевіс, старший диспетчер, понісся на своєму роликовому кріслі до Кіта.

— Відпочинь, старий, — протягнув Тевіс гугнявою техаською вимовою. — Я тебе підміню. Заскочив твій старший брат.

Від’єднавши навушники й обернувшись, Кіт розгледів силует Мела позаду серед тіней. Він пригадав, як раніше сподівався, що Мел сьогодні сюди не прийде; тоді Кіт гадав, що їхню зустріч він може просто емоційно не витримати. Тепер відчув, що тішиться появою Мела. Вони завжди були хорошими друзями та братами, тож буде правильно своєрідно попрощатися, хоча Мел про це не знатиме — принаймні доки завтра не отримає звістку.

— Привіт, — сказав Мел. — Я тут проходив неподалік. Як справи?

Кіт знизав плечима.

— Та так, нормально.

— Кави? — Дорогою Мел прихопив дві кави в одному з кафе аеропорту. Він дістав її з паперового пакета; подав один стаканець Кітові, а другий взяв собі.

— Спасибі. — Кіт був вдячний за каву та нагоду перепочити. Тепер, коли він відірвався від індикатора радіолокатора, хоча й ненадовго, то усвідомив, що психічне напруження знову почало наростати протягом останньої години. Він помітив, ніби спостерігаючи за кимсь іншим, що його рука з кавою тремтить.

Мел обвів поглядом метушливий диспетчерський зал. Він остерігався дивитися прямо на Кіта, чий вигляд — схудле, напружене обличчя з глибокими западинами під очима — шокував його. Вигляд Кіта змарнів протягом останніх кількох місяців; сьогодні, спало на думку Мелові, брат має гірший вигляд, ніж будь-коли раніше.

Досі з думкою про Кіта, він кивнув на тьму-тьмущу радіолокаційного обладнання.

— Цікаво, що би на це все сказав наш старий.

«Старий» — це був їхній батько, Воллі (Небесний Шаленець) Бейкерсфелд, авіатор «старого гарту», льотчик вищого пілотажу, пілот літака-розпилювача, нічний поштар та стрибун з парашутом — останнім він займався, коли з грошима було зовсім скрутно. Небесний Шаленець був сучасником Ліндберга[187], близьким другом Орвіла Райта і літав до самої смерті, що спіткала його під час фільмування каскадерського епізоду в Голлівуді — аварії літака, яка мала бути зімітованою, проте виявилася справжньою. Це сталося, коли Мел з Кітом були ще підлітками, але Небесний Шаленець встиг прищепити обом хлопцям «авіаційний» стиль, що й зберігся в їхньому дорослому житті. У випадку Кіта, іноді думав Мел, батько зробив синові ведмежу послугу.

Кіт похитав головою, не відповідаючи на запитання Мела, що не мало значення, оскільки запитання було цілком риторичним, Мел просто зволікав, загадуючись, як краще підійти до того, що його найбільше бентежило. Він вирішив зробити це прямо.

Не підвищуючи голосу, Мел запитав:

— Кіте, з тобою щось негаразд; ти маєш жахливий вигляд. Я це знаю, ти сам це знаєш; то навіщо прикидатися? Якщо дозволиш, я б хотів тобі допомогти. Ми можемо поговорити, в чому ж причина. Ми завжди були чесними один з одним.

— Так, — підтвердив Кіт, — завжди були. — Він сьорбнув кави, не перетинаючись поглядом з Мелом.

Згадка про батька, хоча й випадкова, дивно зачепила Кіта. Він добре пам’ятав Небесного Шаленця; годувальник з нього був не надто добрий — сім’ї Бейкерсфелдів вічно бракувало грошей, — але з дітьми він поводився добродушно, особливо коли розмова стосувалася польотів, а обидва хлопці зазвичай тільки про це й хотіли слухати. Проте, зрештою, роль батька в житті Кіта відігравав не Небесний Шаленець, а Мел; Мел Бейкерсфелд, який завжди вирізнявся здоровим глуздом та розважливістю, яких бракувало їхньому батькові. Саме Мел завжди наглядав за Кітом, хоча й ніколи цим не нахвалювався та не захищав його надміру, чим грішать деякі старші брати, позбавляючи молодших гідності. Уже тоді Мел умів робити для людей так, що вони почувалися приємно.

Мел усім ділився з Кітом, був серйозним та уважним, навіть у незначних речах. Таким він залишався й досі. Те, що він зараз приніс каву, — чудове тому підтвердження, подумав Кіт, а тоді осікся: не розводь сантименти через стаканець кави просто тому, що це остання зустріч. Цього разу самотність Кіта, його страждання й почуття провини були поза можливостями Мела. Навіть Мел не зміг би повернути життя маленькій Велері Редферн та її батькам.

Мел кивнув, і вони пішли коридором біля диспетчерського залу.

— Слухай, старий, — сказав Мел. — Тобі потрібна перерва, щоб відпочити від цього всього — і то довга; можливо, навіть не просто перерва. Можливо, тобі варто все це покинути назавжди.

Кіт уперше всміхнувся.

— Ти наслухався Наталі.

— Наталі схильна говорити багато розумних речей.