Читаем Аеропорт полностью

Попри інші проблеми Кіта, розмірковував Мел, з Наталі йому неабияк пощастило. Думка про неї нагадала Мелові власну дружину, Сінді, яка, ймовірно, зараз на шляху до аеропорту. Порівнювати власний шлюб з чиїмсь, не на користь першого — це по-зрадницьки, думав Мел; але часом важко стриматись. Йому було цікаво, чи Кіт справді знає, як йому — принаймні у цій важливій сфері життя — поталанило.

— Є ще дещо, — сказав Мел. — Раніше я про це не згадував, але, мабуть, зараз саме час. Я не думаю, що ти хоч раз розповідав мені всю історію про Лізбурґ — той день, коли сталася катастрофа. Можливо, ти взагалі нікому не розповідав, бо я читав усі свідчення. Є ще щось, чого ти не говорив?

Кіт завагався всього на якусь мить.

— Так.

— Я так і думав, що то не все. — Мел обережно добирав слова; він відчував, те, що між ними зараз відбувається, може виявитися неймовірно важливим. — Та я ще подумав, якщо б ти хотів, аби я знав, то розповів би мені; а якщо — ні, то… виходить, це не моя справа. Проте інколи, якщо ти за когось турбуєшся — якщо це, наприклад, твій брат — то мусиш зробити цю справу своєю, хоче та людина, щоб ти втручався, чи ні. Тож зараз я роблю цю справу і своєю також. — Він м’яко додав: — Чуєш мене?

— Так, — відповів Кіт, — чую. — Він замислився: звісно, міг би припинити цю розмову; можливо, йому варто зупинити її просто зараз, негайно — позаяк вона не має сенсу, — вибачитися й повернутися до індикатора радіолокатора. Мел би припустив, що вони продовжать пізніше, не знаючи, що для них двох не буде ніякого «пізніше».

— Того дня в Лізбурґу… — наполіг Мел. — Те, що ти не розповів, стосується того, як ти зараз почуваєшся, яким ти зараз є. Правда?

Кіт похитав головою.

— Облиш це, Меле. Будь ласка!

— Тоді я маю рацію. Таки є якийсь зв’язок, чи не так? Навіщо заперечувати очевидне?

Кіт кивнув.

— Так.

— Ти мені не розповіси? Ти мусиш з кимсь поділитися; рано чи пізно доведеться. — Голос Мела благав, змушував його. — Ти не можеш так жити, поки воно — що б там не було — отак вічно сидить у тобі. Кому, якщо не мені? Я зрозумію.

Ти не можеш так жити… Кому, якщо не мені?

Кітові здавалося, що голос брата доноситься до нього з далечини, крізь тунель, кінець якого десь далеко-далеко. Та і його постать віддалена. На тому кінці тунелю також були всі інші люди — Наталі, Браян, Тео, Перрі Янт, Кітові друзі, — з якими він відтоді втратив зв’язок. Тепер з них усіх тільки Мел простягнув руку, намагаючись прокласти міст через прірву між ними… але тунель надто довгий, а їхня відокремленість — після всього часу, що Кіт залишався на самоті, — надто значна.

Та все одно…

Ніби чужим голосом Кіт запитав:

— Ти хочеш, щоб я розповів тобі тут? Зараз?

Мел підігнав його:

— Чом би й ні?

Чом би й ні, справді? Щось ворушилося всередині Кіта; бажання скинути тягар, хоча зрештою це нічого не змінить… Чи змінить? Хіба не в цьому суть сповіді; катарсис; вигнання гріха через визнання та каяття? Різниця, звісно, в тому, що сповідання дарує прощення і спокуту, а для Кіта не буде ніякої спокути — ніколи. Принаймні… він сам так вважав. Тепер замислився, що ж скаже Мел.

Десь усередині Кітового мозку замкнені двері прочинилися на якийсь дюйм.

— Думаю, немає причин, — повільно промовив він, — не розповідати тобі. Це не забере багато часу.

Мел мовчав. Інстинкт підказував йому: якщо промовити неправильні слова, вони вб’ють Кітів настрій, обірвуть довіру, яка тільки-но між ними з’явилася, якої Мел так довго і тривожно чекав. Він поміркував: якщо зрештою дізнається, що мордує Кіта, вони разом можуть вступити в боротьбу з цим. Судячи з того, який у його брата сьогодні вигляд, чим швидше це станеться, тим краще.

— Ти прочитав свідчення, — почав Кіт. Голос звучав безбарвно. — Щойно сам сказав. Знаєш більшу частину того, що сталося того дня.

Мел кивнув.

— Але дечого ти чи будь-хто інший, крім мене, не знаєш; ця інформація не випливла під час розслідування, і я знову й знову про це думаю… — Кіт завагався; здавалося, він не може продовжити.

— Заради Бога! Заради себе самого, заради Наталі, заради мене — говори!

Тепер уже Кіт кивнув:

— Я розповім.

Він почав описувати ранок того дня в Лізбурґу півтора року тому; повітряну обстановку, коли він пішов до вбиральні; старшого диспетчера Перрі Янта; диспетчера-стажиста, якого залишили самого. За мить, подумав Кіт, він визнає, як гаявся, як підвів усіх через байдужість та недбалість; як повернувся до роботи надто пізно; як катастрофа, трагедія загибелі сім’ї Редфернів була суто його рук справою і як провина впала на інших. Тепер, коли він нарешті робив те, чого так довго жадав, сам того не відаючи, то відчував блаженне полегшення. Слова, наче давно загачена течія, почали виливатися назовні.

Мел слухав.

Раптом відчинилися двері далі по коридору. Почувся голос керівника польотів:

— Містере Бейкерсфелд!

Керівник польотів рушив у їхній бік; його кроки відлунювали коридором.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дар
Дар

«Дар» (1938) – последний завершенный русский роман Владимира Набокова и один из самых значительных и многоплановых романов XX века. Создававшийся дольше и труднее всех прочих его русских книг, он вобрал в себя необыкновенно богатый и разнородный материал, удержанный в гармоничном равновесии благодаря искусной композиции целого. «Дар» посвящен нескольким годам жизни молодого эмигранта Федора Годунова-Чердынцева – периоду становления его писательского дара, – но в пространстве и времени он далеко выходит за пределы Берлина 1920‑х годов, в котором разворачивается его действие.В нем наиболее полно и свободно изложены взгляды Набокова на искусство и общество, на истинное и ложное в русской культуре и общественной мысли, на причины упадка России и на то лучшее, что остается в ней неизменным.В формате PDF A4 сохранен издательский макет книги.

Владимир Владимирович Набоков

Классическая проза ХX века