Аеропорт

— Я от думаю, — сказав Вернон Демерест Ґвен, — чи є можливість вивести тих двох людей біля Ґерреро з їхніх місць. Так він залишиться сам, біля двох порожніх сидінь. Тоді хтось із нас міг би підкрастися ззаду, схилитися і вихопити.

— Він щось запідозрить, — рішуче заперечила Ґвен. — Я впевнена в цьому. Він зараз дуже знервований. Як тільки ми відведемо кудись цих людей, яку би причину не вигадали, він відчує, що щось не так, спостерігатиме й чекатиме.

Бортінженер передав повідомлення системи вибіркового виклику, яке перед тим записав. Воно було від керівника ТУО Лінкольна. Піднісши його до світла, Ґвен з Демерестом разом прочитали.

НОВА ІНФОРМАЦІЯ ПОКАЗУЄ, ЩО ПОПЕРЕДНЯ ЙМОВІРНІСТЬ НАЯВНОСТІ ВИБУХОВОГО ПРИСТРОЮ В ПАСАЖИРА ҐЕРРЕРО ТЕПЕР — СЕРЙОЗНА МОЖЛИВІСТЬ. ПАСАЖИР СКОРІШ ЗА ВСЕ ПСИХІЧНО НЕВРІВНОВАЖЕНИЙ, У РОЗПАЧІ. ПОВТОРЮЮ ПОПЕРЕДНЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ДІЯТИ З МАКСИМАЛЬНОЮ ОБЕРЕЖНІСТЮ. ХАЙ ВАМ ЩАСТИТЬ.

— Подобаються оті останні слова, — сказав Сай Джордан. — Дуже миле побажання для нас.

Демерест грубо відрізав:

— Заткнися!

На кілька секунд — окрім звичних звуків кабіни екіпажу — запанувала тиша.

— Якби ж був якийсь інший спосіб, — повільно промовив Демерест, — хитрістю змусити відпустити дипломат. Нам знадобляться лічені секунди, щоби схопити його та забрати подалі… якщо діятимемо швидко, двох секунд вистачить.

Ґвен зазначила:

— Він не відклав його, навіть коли…

— Та знаю я! Знаю. Просто думаю, все. — Він замовк. — Так, ще раз. Між Ґерреро і проходом — двоє людей. Один з них…

— Один з них — чоловік; у нього сидіння біля проходу. Посередині та бабуся, місіс Квонсет. Тоді Ґерреро.

— Отже, бабця біля Ґерреро; просто біля дипломата.

— Так, але що це дає? Навіть якби ми їй це якось повідомили, вона ж не зможе…

Демерест різко перебив:

— Ти ще нічого їй не казала, так? Вона не в курсі, що ми про неї знаємо?

— Ні. Ти ж казав не говорити.

— Просто хотів пересвідчитися.

Вони знову затихли. Вернон Демерест зосередився, думав, зважував можливості. Нарешті обережно сказав:

— Я дещо придумав. Може не спрацювати, але наразі це найкраще з усього, що у нас є. А тепер слухай уважно, я чітко поясню, що ти маєш робити.

У туристичному класі Рейсу Два більшість пасажирів уже закінчили вечеряти, і стюардеси жваво відносили таці. Сьогодні обслуговування з їжею йшло швидше, ніж зазвичай. Однією з причин було те, що через затримку зльоту деякі пасажири встигли поїсти в терміналі й тепер, через годинне запізнення, вони або відмовлялися від вечері, або ледь її куштували.

Біля тримісного ряду, де місіс Ада Квонсет досі балакала зі своїм новим другом, гобоїстом, одна зі стюардес туристичного класу — елегантна молода білявка — запитала:

— Ви вже закінчили вечеряти?

— Так, я закінчив, міс, — сказав гобоїст.

Місіс Квонсет тепло усміхнулася.

— Дякую, золотко; можете забрати мою тацю. Було дуже смачно. — Похмурий чоловік ліворуч від місіс Квонсет подав свою тацю, не промовивши ні слова.

Тільки тоді маленька старушенція з Сан-Дієґо помітила, що у проході стоїть ще одна стюардеса.

Її місіс Квонсет уже кілька разів перед тим помічала, і та, здається, була старшою над іншими дівчатами. Густе чорне волосся, обличчя з високими вилицями та глибокі темні очі, які наразі зосередилися прямо та холодно на Аді Квонсет.

— Перепрошую, мадам. Можна глянути на ваш квиток?

— Мій квиток? Звісно ж, можна. — Місіс Квонсет розіграла здивування, хоча одразу ж здогадалася, що лежить за цим проханням. Очевидно, її становище безбілетниці або запідозрили, або розкусили. Та вона так просто не здасться, й навіть зараз її розум продовжував працювати. Питання полягає в тому, скільки ця дівчина знає?

Місіс Квонсет відкрила сумочку та вдала, що риється в паперах.

— Я знаю, що він у мене десь є, любонько. Десь тут мусить бути. — Вона підвела голову з невинним виразом обличчя. — Мусить бути, якщо чоловік на виході на посадку не забрав його в мене. Можливо, він взяв, а я й не помітила.

— Ні, — сказала Ґвен Мейген, — він би цього не зробив. Якби то був квиток у обидва боки, у вас залишився б зворотний польотний купон. А якщо квиток у один бік, ви б досі мали корінець квитка і квиткову папку.

— Що ж, це, далебі, якась дивна ситуація… — Місіс Квонсет і далі порпалася у себе в сумочці.

Ґвен холодно поцікавилась:

— Можна мені глянути? — Від самого початку їхньої розмови вона не показала ні краплі своєї звичної дружелюбності. Тоді додала: — Якщо у вас у сумочці є квиток, я знайду. Якщо нема, це збереже час нам обом.

— Звісно ж, ні, — грубо заперечила місіс Квонсет. Тоді м’якше: — Я розумію, що ви не бажаєте мені шкоди, любонько, але в мене тут особисті документи. А ви, як англійка, мали б поважати приватність. Ви ж справді з Англії, правда?