Аеропорт

Старенька із Сан-Дієґо придивилася до нього. Після яскравого світла пасажирського салону, звідки вона тільки-но вийшла, її очі ще не встигли призвичаїтися до напівтемряви кабіни. Усе, що вона могла розгледіти, це тьмяні постаті людей, які сиділи в оточенні десятків яскравих червонуватих циферблатів. Та вона, без сумніву, почула приязнь у голосі. Його настрій і тон цілком відрізнялися від того, до чого вона себе приготувала.

Сай Джордан підняв бильце порожнього крісла позаду Енсона Гарріса. Ґвен — м’яко, на противагу своїй поведінці кілька хвилин тому, — провела жіночку до сидіння.

Надворі досі не було ніякої турбулентності, тож рухалися вони легко. Хоча вони й знижувалися, та все одно перебували далеко над бурею, й, незважаючи на швидкість літака, більше п’яти сотень миль на годину[214], рухався він легко, наче у спокійному, непотривоженому морі.

— Місіс Квонсет, — сказав Вернон Демерест, — те, що тільки-но сталося там, за дверима, все забудьте. Вас сюди не тому привели. — Він запитав Ґвен: — Достатньо різка з нею була?

— Боюся, що так.

— Міс Мейген так поводилася за моїм наказом. Я сказав їй діяти саме так. Ми знали, що певна особа все це бачитиме та слухатиме. Хотіли, щоб усе було натурально, щоб мати правдоподібну причину привести вас сюди.

Велика тьмяна постать, яка говорила з сидіння праворуч, дедалі чіткіше вимальовувалася перед Адою Квонсет. Судячи з того, наскільки їй було видно його обличчя, він здається добрим чоловіком, подумала вона. Наразі, звісно, вона взагалі не розуміла, про що він говорить. Стара роззирнулася навколо. Усе це дуже цікаво. Місіс Квонсет ще ніколи раніше не бувала в кабіні екіпажу. Вона виявилася набагато переповненішою та тіснішою, ніж очікувалося. Тут також було тепло, і троє чоловіків, яких вона вже нормально бачила, були одягнені в сорочки. Це ще одна історія, яку вона розповість своїй доньці в Нью-Йорку — якщо взагалі туди потрапить.

— Бабусю, — заговорив чоловік, який перед тим назвався командиром, — вас легко налякати? — Запитання здалося дивним, і вона замислилася перед тим, як відповідати.

— Нелегко, думаю. Інколи я нервуюся, хоча не так сильно, як раніше. Коли старієш, то залишається не так багато речей, яких можна боятися.

Очі командира невідступно й уважно стежили за її обличчям.

— Я вирішив дещо вам розповісти, а тоді попросити про допомогу. У нас не так багато часу, тому я говоритиму швидко. Думаю, ви помітили чоловіка, що сидів біля вас у салоні, — з боку вікна.

— Худий такий, з дрібними вусами?

— Так, — відказала Ґвен. — Це він.

Місіс Квонсет кивнула.

— Дивний якийсь. Ні з ким не розмовляє і з рук не випускає свій маленький дипломат. Думаю, він чимсь стривожений.

— Ми тут також стривожені, — тихо сказав Вернон Демерест. — Маємо підстави вважати, що у дипломаті в нього бомба. Хочемо її в нього відібрати. Саме тому мені й потрібна ваша допомога.

Ада Квонсет з подивом подумала, що тут, серед цих пілотів, так несподівано тихо. У тиші, яка запала після сказаних слів, вона почула повідомлення з гучномовця над головою неподалік від себе.

— «Транс-Америка-Два», я «Торонто-центр». Ви перебуваєте за п’ятнадцять миль[215] на схід від радіомаяка в Кляйнбурґу. Повідомте ваш ешелон польоту та наміри.

Чоловік у іншому кріслі спереду, ліворуч, обличчя якого вона поки не бачила, відповів:

— «Торонто-центр», я «Транс-Америка-Два». Покидаємо ешелон польоту два-дев’ять-нуль. Прошу продовження повільного зниження, поки не повідомимо. Жодних змін у намірах повернутися для посадки в Лінкольні.

— Вас зрозумів, «Транс-Америка». Розчищаємо трафік перед вами. Можете продовжувати повільне зниження.

Третій чоловік, за невеличким столиком праворуч від неї, який розглядав ще більше циферблатів, схилився до того, який щойно говорив.

— Я розраховую на годину сімнадцять хвилин. Це якщо брати прогнозовані вітри, але якщо фронт рухається швидше, ніж ми очікуємо, може бути й менше.

— Ми справді повертаємося, так? — Місіс Квонсет було важко приховати захват у голосі.

Демерест кивнув.

— Але крім нас це знаєте тільки ви. Поки що мусите тримати це в таємниці, а найважливіше те, що Ґерреро — чоловік з дипломатом — не повинен про це дізнатися.

Ада Квонсет схвильовано подумала: це справді з нею відбувається? Усе настільки захопливо, наче передача по телевізору. Це, мабуть, і справді трохи лякає, але вона вирішила надто над цим не замислюватися.

Найважливіше те, що вона тут, частина цього плану, дружньо бесідує з командиром, який ділиться таємницями, і що ж її донька скаже на це?

— То як, ви нам допоможете?

— Ой, та звісно. Я так думаю, ви хочете, щоб я глянула, чи можу відібрати той дипломат…

— Ні! — Вернон Демерест ще більше обернувся, спершись на спинку крісла, щоби підкреслити свої слова. Він суворо сказав: — Вам потрібно тільки торкнутися дипломата руками чи навіть просто тримати їх поблизу, не більше.

— Як скажете, — покірно підтвердила місіс Квонсет. — Не більше.