Аеропорт

Демерест подався вперед до перегородки, дорогою по черзі користаючись запасними кисневими масками, що звисали зі стелі. За кілька секцій з сидіннями попереду він бачив, що всі чотири маски забрали пасажири; три зайняли люди на місцях, включно з однією дівчиною-підлітком; четверту маску дівчина тримала над обличчям немовляти, яке лежало поруч, на колінах у мами. Дівчина, здавалося, взяла відповідальність на себе та показувала іншим, що робити. Демерест обернувся в інший бік салону, побачив, що звисає ще одна маска і, глибоко вдихнувши кисню, відпустив ту, яку тримав зараз, та потягнувся по запасну. Йому це вдалося, і він знову глибоко вдихнув. Попереду залишалося більше половини салону туристичного класу.

Він ступив ще один крок, а тоді відчув, як літак різко накренився праворуч і почав круто пікірувати вниз.

Демерест вхопився за першу-ліпшу опору. Він знав, що наразі нічим допомогти не зможе. Що буде далі, цілком залежить від двох речей: шкоди, якої вибух завдав літакові, та вправності Енсона Гарріса за органами керування польотом, це все.

У кабіні екіпажу події останніх кількох секунд відбулися ще несподіваніше, ніж у салоні позаду. Після того як пішли Ґвен Мейген та місіс Квонсет, а за ними і Вернон Демерест, двоє членів екіпажу, що залишилися, — Енсон Гарріс та бортінженер Сай Джордан — не мали гадки, що відбувається в пасажирському салоні, доки вибух динаміту не струсонув літак, затим сталася миттєва вибухова розгерметизація.

Як і пасажирські відсіки, кабіну екіпажу наповнила густа темна хмара пилу, яку майже негайно витягнуло звідти, як тільки двері кабіни видерло з завіс та відкинуло. Усе, що було в кабіні екіпажу та погано трималося, віднесло геть сповненим уламків вихором.

Під столиком бортінженера почав періодично волати попереджувальний гудок. Над обома передніми сидіннями спалахнули яскраві жовті лампочки. І гудок, і лампочки слугували сигналами небезпечно низького тиску.

Тонка імла — смертельно холодна — заповнила кабіну замість хмари пилу. Енсон Гарріс відчув, як боляче стиснуло його барабанні перетинки.

Та ще до того він миттєво відреагував — внаслідок багатьох років навчання і досвіду.

На довгому важкому шляху до командирського звання в авіакомпанії пілоти проводили важкі години у класних кімнатах та авіатренажерах, де вивчали та практикували повітряні ситуації, як етичні, так і надзвичайні. Мета цих завдань — прищепити швидкі, правильні реакції у всіх випадках.

Авіатренажери були на важливих повітряних базах, їх мали всі великі авіакомпанії з регулярними рейсами.

Зовні авіатренажер скидався на ніс літака з відрізаною рештою фюзеляжу; всередині було все, що мала звичайна кабіна екіпажу.

Як тільки пілоти опинялися всередині авіатренажера, їх там зачиняли на години, імітуючи точні умови магістральних польотів. Ефект, який спричиняли замкнені двері, був моторошний; відповідні рухи та шуми створювали фізичне відчуття перебування в повітрі. Всі інші умови можна було порівняти з реальними. Екран за ілюмінатором переднього огляду міг показувати зображення аеропортів та злітно-посадкових доріжок, збільшувати їх чи віддаляти, симулюючи зліт чи посадку. Єдина різниця між кабіною екіпажу авіатренажера та справжньою полягала в тому, що авіатренажер не відривався від землі.

Пілоти в авіатренажері тримали зв’язок із найближчим диспетчерським залом, як би це було у повітрі. В залі досвідчені оператори дублювали процедури авіадиспетчерської служби та інші польотні умови. Оператори також могли без попередження пропонувати пілотам несприятливі ситуації. До таких належали відмови кількох двигунів, пожежі, важкі погодні умови, проблеми з електрикою чи пальним, вибухова розгерметизація, неполадка в приладах та інші неприємності. Можна було відтворити навіть аварію; інколи авіатренажери використовували навпаки, аби дізнатися, що її спричинило.

Час від часу оператор міг давати кілька надзвичайних ситуацій на раз, і пілоти пізніше виходили з авіатренажера змучені та зовсім упрілі. Більшість пілотів могли впоратися з такими тестами; ті одиниці, кому це не вдавалося, отримували запис у своїх характеристиках, потім їх перевіряли ще раз і надалі за ними уважно спостерігали. Сеанси в авіатренажері відбувалися по кілька разів на рік, на кожному етапі кар’єри пілота, аж до пенсії.

Результат був таким: коли виникала реальна надзвичайна ситуація, пілоти авіакомпанії достоту знали, що робити, й так і чинили, без промахів та марнування цінного часу. Це був один з багатьох чинників, який робив перельоти регулярними авіакомпаніями одним із найбезпечніших засобів подорожування в історії людства. Це також спонукало Енсона Гарріса до миттєвих дій, спрямувало до порятунку Рейсу Два.

Під час тренування на вибухову розгерметизацію діяло основне правило: насамперед екіпаж турбується за себе. Вернон Демерест дотримався цього правила; як і Енсон Гарріс та Сай Джордан.

Їм доступ до кисню потрібен негайно — навіть швидше, ніж пасажирам. Після забезпечення повної мозкової діяльності можна було приймати рішення.