Аеропорт

Джордж Воллес зник з очей. Ходили чутки, що колишній авіадиспетчер-стажист знову пішов на військову службу — але в піхоту, а не у ВПС, і тепер мав серйозні проблеми з військовою поліцією. Судячи з історій, Воллес не раз починав кулачні бійки та сварки, де аж зі шкури пнувся, щоб накликати на себе фізичне покарання. Втім, ці чутки не підтверджувалися.

Кітові Бейкерсфелду якийсь час здавалося, що життя піде своїм трибом, ніби нічого й не сталося. Коли розслідування закінчилося, його тимчасове усунення скасували; він не позбувся ні кваліфікації, ні статусу. Він повернувся працювати в Лізбурґ. Колеги, усвідомлюючи, що запросто могли пережити те саме, що й Кіт, поводили себе доброзичливо та співчутливо. І його робота попервах ішла досить добре.

Після марної спроби вплинути на слідчу групу історією про своє байдикування у вбиральні того фатального дня, Кіт не говорив про це навіть з Наталі. Проте ця думка рідко покидала передній план його мислення.

Вдома Наталі, як завжди, ставилася до нього з розумінням та любов’ю. Вона відчувала, що Кіт пережив травматичний шок, відійти від якого знадобиться час, і намагалася підлаштовуватися під його настрій — говорити і бути жвавою, коли він сам так почувався, або мовчати, коли все було навпаки. У тихій приватній розмові Наталі пояснила синам, Браяну і Тео, чому вони також повинні демонструвати таку повагу до батька.

Певним абстрактним чином Кіт розумів і дякував Наталі за те, що вона старалася зробити. Її метод міг врешті-решт принести успіх, заважало тільки одне — диспетчер керування повітряним рухом потребував сну. Кіт спав мало, а деякими ночами не спав узагалі.

Коли все ж вдавалося заснути, його переслідував сон, в якому сцена у диспетчерському залі Вашинґтонського центру, за кілька секунд перед повітряним зіткненням, відтворювалася заново… злиття точок світла на індикаторі радіолокатора… останнє безнадійне повідомлення Кіта… крики; голос маленької Велері Редферн…

Інколи сон видозмінювався. Ось Кіт намагається наблизитися до індикатора, вхопити навушники Джорджа Воллеса й передати попередження, кінцівки ж опираються й рухаються так повільно, ніби повітря навколо складається з грузького мулу. Його мозок шалено попереджав: якби тільки він міг рухатися вільно, трагедію можна було б відвернути… Хоча тіло напружувалося і боролось, він завжди досягав своєї цілі запізно. Інколи діставав навушники, але зраджував голос. Знав, якби міг вимовляти слова — попередження б вистачило. Розум шаленів, легені та гортань стискало, але з рота не вилітало жодного звуку.

Але навіть у цих варіаціях сон завжди закінчувався однаково — радіопередачею з «Біч Бонанзи», яку він стільки разів чув під час розслідування, коли запис відтворювали на плівці. А опісля, доки Наталі спала поруч, Кіт лежав без сну, згадував, жадав неможливого — змінити те, що сталося. А ще пізніше він опирався сну, аби знову не переживати кошмару.

І в ті моменти нічної самотності совість нагадувала йому про вкрадені, намарно витрачені хвилини у вбиральні ЦКПР; вирішальні хвилини, коли він міг та мусив повернутися до роботи, але через лінощі й зацикленість на собі не зробив цього. Кіт знав — на відміну від інших, — що насправді відповідальність за трагічну смерть Редфернів лежить на ньому, а не Перрі Янті. Перрі став другорядною офірою, технічною жертвою. Перрі був Кітовим другом, довірився Кітові того дня, що той поведе себе сумлінно, повернеться в зал настільки швидко, наскільки зможе. Але Кіт, знаючи, що його друг працює за двох, усвідомлюючи додатковий тиск на нього, затримався вдвічі на довше, ніж потрібно було, підвів Перрі; тож врешті-решт Перрі Янта звинуватили й визнали винним замість Кіта.

Замість Кіта Перрі став жертовним ягням.

Але Перрі, хоч як його важко обманули, досі був живий. Загинула сім’я Редфернів. Загинула, бо Кіт літав думками десь-інде, гаяв час на сонечку, покинувши не зовсім досвідченого стажиста надовго з обов’язками, які мусив виконувати сам і з якими він впорався б набагато краще. Жодних сумнівів не було в тому, що якби він повернувся швидше, то помітив би появу «Ті-33» задовго до того, як той наблизився до літака Редфернів. Доказом цьому було те, що він справді помітив його, коли повернувся, але надто пізно, аби щось змінити.

Без кінця… знову й знову в нічній темряві… ніби приречений на долю Сізіфа… мозок Кіта продовжував працювати, самобичуватися, сповнений скорботи, докорів сумління. Зрештою він засинав від виснаження, та зазвичай знову снився той сон, і він прокидався.

Вдень, як і вночі, пам’ять про Редфернів не полишала Кіта. Ірвінґ Редферн, його дружина, їхні діти — хоча Кіт ніколи їх не бачив — переслідували його. Те, що власні діти Кіта, Браян і Тео — живі та здорові, здавалося особистим докором. Те, що Кіт сам живе і дихає, він вважав за звинувачення.