Аеропорт

Маленька старушенція сиділа зручно й розслаблено, елегантно склавши руки на колінах, а між пальців проглядав пучок мереживної хустинки. Вона була вдягнена у все чорне, старомодну блузку з високим коміром і скидалася на чиюсь прабабусю, що поспішає до церкви. Натомість її спіймали на тому, що вона незаконно перебувала на літаку, без квитка, між Лос-Анджелесом і Нью-Йорком.

Безбілетники, як пам’ятала Таня з того, що колись читала, траплялися ще в 700 році до нашої ери на кораблях фінікійців, якими кишіло східне Середземномор’я. В той час покаранням для тих, кого ловили, була болюча смерть — дорослим «зайцям» випускали кишки, а дітей спалювали живцем на жертовному вогні.

Відтоді покарання послабилися, але безбілетники не щезли.

Таня загадувалася, чи хтось, поза обмеженим колом працівників авіакомпаній, усвідомлює, наскільки масовою є «заяча епідемія», відколи з’явились реактивні літаки і наплив у пасажирській авіації збільшився. Мабуть, ні. Авіакомпанії важко працювали, щоб тримати ситуацію в таємниці, боячись, що, як тільки це стане відомо масам, контингент безбілетників стане ще більшим. Деякі люди усвідомлювали, наскільки все легко, і однією з таких була ця маленька бабка-кульбабка з Сан-Дієґо.

Її звали Ада Квонсет. Таня перевірила цю інформацію за карткою соціального забезпечення, і місіс Квонсет, без сумніву, дісталася б Нью-Йорка без викриття, якби не припустилася однієї помилки. А саме — розповіла про свій план сусідові, який своєю чергою розповів про це стюардесі. Та переповіла командиру, котрий радіозв’язком повідомив про це далі, тож один із касирів разом з охоронцем уже чекали, щоб зняти леді з борту в аеропорту Лінкольна. Її доправили до Тані, яка на посаді агентки з обслуговування пасажирів мусила розбиратися з безквитковими пасажирами, яких авіакомпанії вдавалося піймати.

Таня розправила свою вузьку, акуратну уніформну спідницю жестом, який уже став звичкою.

— Гаразд, — сказала вона, — думаю, краще ви мені про все розкажіть.

Літня жіночка розгорнула долоні, мереживна хустинка трішки зсунулася.

— Ну, розумієте, я вдова, маю заміжню дочку в Нью-Йорку. Інколи мені стає самотньо і хочеться з нею побачитись. Тож я відправляюся до Лос-Анджелеса й сідаю на літак до Нью-Йорка.

— Отак просто? Без квитка.

Місіс Квонсет здавалася шокованою.

— Ой, любонько, я не можу собі дозволити квиток. У мене є тільки соціальне забезпечення та маленька пенсія, яку одержую після смерті чоловіка. Цього мені вистачає тільки на автобус із Сан-Дієґо до Лос-Анджелеса.

— То за автобус ви платите?

— О, так. Люди з «Ґрейгаунд»[136] дуже суворі. Якось я спробувала купити квиток до першої зупинки, а вийти пізніше. Але вони проводять перевірку в кожному місті, тож водій побачив, що мій квиток недійсний. Вони геть негарно до цього поставилися. Зовсім не як авіакомпанії.

— Мені просто цікаво, — сказала Таня, — чому ви не скористаєтеся аеропортом Сан-Дієґо.

— Боюся, любонько, вони там мене знають.

— Тобто вас уже ловили в Сан-Дієґо?

Маленька мандрівниця схилила голову.

— Так.

— Ви вже подорожували іншими авіакомпаніями без квитка? Окрім нашої.

— О, звісно. Але «Транс Америка» мені подобається найбільше.

Таня щосили намагалася говорити суворо, однак це було нелегким завданням, бо їхня розмова звучала так, наче вони обговорюють похід до крамниці за рогом. Проте вона продовжувала зберігати байдужий вираз обличчя, коли запитала:

— Чому ж вам так подобається «Транс Америка», місіс Квонсет?

— Ну, вони завжди такі помірковані в Нью-Йорку. Коли я вже трохи побула зі своєю донькою, тиждень-другий, і готова повертатися додому, то йду в офіс вашої авіакомпанії та все розповідаю.

— Кажете їм правду? Що ви без квитка прилетіли до Нью-Йорка?

— Саме так, золотко. Вони запитують мене про дату та номер рейсу — я завжди собі записую, щоб запам’ятати. Тоді переглядають якісь документи.

— Пасажирські відомості, — сказала Таня. Вона застановилася: чи ця розмова справді відбувається, чи це все фантазія.

— Так, дорогенька, здається, так воно називається.

— Будь ласка, продовжуйте.

Маленька старушенція здалася здивованою.

— Та нема що продовжувати. Після цього вони відправляють мене додому. Зазвичай того ж дня, одним з ваших літаків.

— І це все? Вам більше нічого не кажуть?

Місіс Квонсет ніжно всміхнулася, так, наче вона на денному чаюванні в будинку парафіяльного священника.

— Ну, інколи мене трішки сварять. Кажуть, що я неслухняна і щоб більше такого не робила. Та це все дрібниці, чи не так?

— Так, — відказала Таня. — Це справді дрібниці.