Американська єврейська проза. Століття оповідань

Одного вечора, на заході сонця, тихі води були так казково пофарбовані, що витягли його зі стану пасивності. Він узяв напрокат човен і в прагненні дістатися якогось більш принадного місця поплив на веслах до острова Ізола дель Донго. Він хотів лише доплисти до нього й повернутися — така собі мандрівка «туди й назад». Залишивши позаду дві третини шляху, він відчув, що йому дедалі важче веслувати, й навіть злякався, бо піднявся сильний бриз, який гнав хвилі прямо на борт човна. Він був теплий, але вітер є вітер, а вода мокра. Фріман веслував не дуже добре — він навчився гребти лише після двадцяти років, незважаючи на близькість Центрального парку[58], а плавав ще гірше, завжди наковтувався води й завжди йому не вистачало дихання, щоб дістатися будь-куди. Він був вочевидь сухопутним щуром від народження. Фріман уже став думати про повернення до Стрези (до острова залишалося щонайменше півмилі, а потім ще півтори милі на зворотний шлях), але покартав себе за боязкість — зрештою, він винайняв човен на годину, — й продовжив гребти, незважаючи на ризик. Хвилі були не такі вже сильні, і Фріман до того ж знайшов спосіб долати їх, розрізаючи носом човна, і хоч орудував веслами не дуже вправно, з подивом помітив, що рухається досить швидко. Вітер тепер не заважав, а допомагав, сонячне світло все ще підбадьорливо сяяло на небі серед червоних смуг.

Нарешті Фріман наблизився до острова. Як і Ізола Белла, він здіймався терасами в садах із живими огорожами та безліччю скульптур, аж до палаццо на верхівці. Але падрона сказала правду — він виглядав цікавішим за інші острови, рослинність тут буяла, літали дикі екзотичні птахи. Зараз місцевість поринала в сутінки, і, незважаючи на дедалі густішу темряву, Фріман знову відчув те благоговіння перед красою, яке охопило його при першому погляді на ці острови. Водночас повернулися сумні спогади про не так прожите життя, про все, що протекло крізь пальці. Раптом Фрімана вразив якийсь рух у саду біля кромки води. На мить йому здалося, що це ожила якась статуя, але він швидко зрозумів, що біля невисокої мармурової стіни стоїть жінка й дивиться на воду. Її обличчя він, звісно, не міг розгледіти, але вона здалася йому молодою. Жінка не рухалася, лише спідницю її білої сукні ворушив бриз. Фріману уявилося, що вона чекає на коханого, й він відчув спокусу заговорити з нею, але тут посилився вітер, і човен захитався. Фріман поквапився розвернути човен одним веслом й, енергійно працюючи веслами, відплив від берега. Вітер обдавав його бризками, човен танцював серед бурхливих хвиль, його небезпечно хитало. Фріману вже ввижалося потоплення: човен заповнюється водою, а він сам у марних намаганнях дістатися поверхні повільно опускається на дно. Але він продовжував веслувати щосили, й хоч серце ледь не виривалося з грудей, страх помалу відступив. Вгамувалися й вітер із хвилями. Озеро було тепер чорним, а небо ще невиразно біліло, і Фріман, час від часу обертаючись, щоб подивитися, куди він прямує, орієнтувався на мерехтливі вогники узбережжя Стрези. Коли він дістався землі, пішов сильний дощ, але Фріман, витягши човен на берег, вважив свою пригоду неабияким досягненням і відзначив його розкішною вечерею в дорогому ресторані.

Наступного ранку Фрімана розбудило колихання штор у його сонячній кімнаті. Він підвівся, поголився, прийняв ванну, а після сніданку підстригся в перукарні. Надягнувши під брюки плавки, він прослизнув на пляж готелю «Ексельсіор» заради короткого, але освіжаючого купання. Після обіду він займався на балконі італійською, а потім трохи придрімав. О пів на п’яту (до того Фріман ще не відчував себе здатним на якісь рішення) він сів на вапоретто, який виконував тур по островах. Після заходу на Ізола Мадре судно попрямувало на Ізола дель Донго. Коли воно підходило до острова — з протилежного боку від того, де побував минулого вечора Фріман, — він помітив худого, довготелесого хлопчину в плавках, що засмагав на плотику на озері. Хлопчина був йому незнайомий. Коли вапоретто причалив до пристані на південному боці острова, Фріман із подивом і глибоким жалем виявив, що вся територія заставлена звичними ятками з усілякими дурницями для туристів. І — попри його сподівання — оглядати острів дозволялося лише під керівництвом гіда; намагатися піти кудись самостійно було vietato[59]. Заплативши сто лір за квиток, треба було плентатися за цим неголеним сумовитим блазнем, який тицяв у небо кокетливим ціпком, оголошуючи туристам трьома мовами: «Буд ласка, не розбрідайтезя і не блукайте самі. Це вімога родини дель Донго, одн’єї з наізлаветніших в Італії. Ліше за ц’єї умови вдається залишіати ц’єй неперевершений історичний палац і чіудові парки відкритими для огляду представніками всіх націі».