Американська єврейська проза. Століття оповідань

Дівчину, судячи з усього, їхня зустріч не злякала: як не дивно, було схоже, що вона сприйняла її із задоволенням, одразу зацікавившись Фріманом. Звісно, вона була у вигіднішому становищі — ще й тому, що була тут, так би мовити, хазяйкою, а він — непроханим гостем. Впевненості їй могла додавати і власна фізична принадність (мама дорога, чого варта була лише розкішна фігура з опуклими сідницями!). Її смугляве італійське обличчя з чіткими рисами відзначалося тією красою, що несе в собі прикмети історії, красою певного народу та цивілізації. Великі карі очі під прямими тонкими бровами сяяли лагідним світлом, губи були як червона квітка. Лише ніс вносив нотку недосконалості, підкреслюючи досконалість решти: він був трішки задовгий і тонкий. Незважаючи на дещо скульптурний ефект, її овальне обличчя, що звужувалося до маленького підборіддя, було м’яким і випромінювало чарівність молодості. Дівчині було років двадцять три — двадцять чотири. І коли Фріман трохи заспокоївся, то помітив у її очах якесь приховане жадання чи згадку про таке. Можливо, це був сум, і він відчув, що саме з цієї причини, якщо не з якихось невідомих інших, йому щиро раді. Господи, невже він нарешті зустрів свою долю?

«Si е perduto[61]?» — спитала дівчина із посмішкою, продовжуючи міцно тримати білий рушник. Фріман зрозумів і відповів англійською: «Ні, я прийшов сюди сам. Свідомо, можна сказати». Він хотів спитати, чи не пам’ятає вона, що вже бачила його — вчора у човні, але не спитав.

«Ви американець?» — поцікавилася вона. Її англійська мала приємний італійський акцент.

«Так».

Дівчина вивчала його не менше хвилини, а потім нерішуче спитала: «А ви не єврей?».

Фріман ледь не охнув. Хоч у глибині душі він був шокований запитанням, в якомусь сенсі воно не було несподіваним. Проте він був не схожий на єврея, міг видавати себе за неєврея і так і робив. Тож не змигнувши оком, він сказав, що ні, не єврей. І за мить додав, що сам він, утім, нічого проти них не має.

«Я просто подумала. Ви, американці, такі різні», — пояснила вона дещо туманно.

«Розумію», сказав Фріман, «але не хвилюйтеся». Трохи піднявши капелюха, він представився: «Генрі Р. Фріман, подорожую за кордоном».

«Мене звати, — сказала дівчина, трохи помовчавши, — Ізабелла дель Донго».

«Сейф на першій[62], — подумав Фріман. — Пишаюся знайомством», — сказав він із поклоном. Вона із лагідною посмішкою подала йому руку, й він ледь не приголомшив її поцілунком, але тут на стіні кількома терасами вище з’явився той комічний гід. Він витріщився на них із надзвичайним здивуванням, потім заволав і кинувся вниз по сходах, розмахуючи своїм ціпком, як рапірою. «Порушник!», кричав він на Фрімана. Дівчина сказала йому щось заспокійливе, але гід був надто обурений і не слухав її. Він схопив Фрімана за руку й потягнув його до сходів. І хоча Фріман, дбаючи про гарні манери, не дуже пручався, гід лупцював його ціпком по сідницях. Утім, колишній адміністратор не скаржився.