Американська єврейська проза. Століття оповідань

Фріман трохи подумав. «Так, щось на кшталт зв’язків із громадськістю», — викрутився він.

Ернесто вийняв з рота свій недопалок. «Вибачте, шо питаю. Скільки заробліяють у цьому бізнезі в Америці?».

Швидко підрахувавши, Фріман відповів: «Особисто я — в середньому близько ста доларів на тиждень. Це приблизно чверть мільйона лір на місяць».

Ернесто повторив суму, притримуючи свого капелюха на вітру. Очі хлопчика розширилися. Фріман сховав задоволену усмішку.

«А ваш батко?». Гід зробив паузу, вдивляючись в обличчя Фрімана.

«Що батько?» — спитав Фріман, напружившись.

«Чіим він займається?».

«Займався. Він помер. Страхуванням».

Ернесто шанобливо зняв капелюха, підставивши лису голову сонячному світлу. Далі вони мовчали аж до самого острова, й тоді Фріман, аби закріпити можливий успіх, схвальним тоном запитав, де Ернесто вивчав англійську мову.

«Скрізь», відповів той із утомленою усмішкою, і Фріман, який пильно стежив за кожною «зміною напрямку вітру», відчув, що якщо й не здобув щирого друга, то принаймні пом’якшив ворога, тож поки що все йде добре.

Вони висадилися на берег, і поки хлопчик прив’язував човен, Фріман запитав Ернесто, де сеньйорина[66]. Гід, який, схоже, вже втомився від усього цього, вказав ціпком на верхні тераси — таким широким жестом, що, здавалося, охоплював усю верхню половину розкішного острова. Фріман сподівався, що Ернесто не нав’язуватиме йому свій супровід і свою участь у зустрічі з дівчиною, але коли його погляд, не знайшовши ознак дівчини нагорі, повернувся назад, виявилося, що Ернесто з Джакоббе вже зникли. У італійців, мабуть, так прийнято, подумав Фріман.

Наказавши собі бути обережним і тактовним, він швидко рушив сходами нагору. На кожній терасі він оглядався, потім поспішав до наступної, капелюха вже тримаючи у руці. Він знайшов її, трохи поблукавши в квіткових хащах, там, де сподівався: в саду за палаццо, саму. Вона сиділа на старій кам’яній лавці біля мармурового фонтану, цівки якого вилітали з вуст глузливих ельфів і яскрилися у м’якому сонячному світлі.

Дивлячись на неї, на її миле, чітко вирізьблене й водночас м’яке своєю жіночністю обличчя, її темні мрійливі очі, її волосся, вільно зав’язане позаду її граціозної шиї, Фріман відчув, як пристрасне бажання охоплює його аж до кінчиків вкритих пухирями пальців. Вона була вдягнена в лляну блузку приглушеного червоного кольору, яка м’яко огортала її груди, та довгу вузьку чорну спідницю; на засмаглих ногах не було панчох, вузькі ступні взуті в сандалії. Поки Фріман наближався до неї, намагаючись іти повільно й рівно, вона відкинула назад пасмо волосся — таким чудовим жестом, що йому стало боляче від того, що це тривало лише мить. І хоча в цей казковий недільний вечір Фріман усвідомлював свою непохитну реальність, він не міг утриматися від думки, розмірковуючи над її швидкоплинним жестом, що й вона сама може бути так само невловимою, так само ефемерною. І цей острів теж, і він сам — незважаючи на всі прожиті дні, добрі, погані, нудні, що надто часто прокрадалися в його думки, — теж цілком може стати таким не сьогодні, так завтра. Він наближався до неї із глибоким відчуттям тлінності речей, але його переважило почуття абсолютної радості, коли вона підвелася, щоб подати йому руку.

«Ласкаво прошу», — сказала Ізабелла, зашарівшись. Вона здавалася щасливою, але, як і раніше, трохи збудженою зустріччю з ним (можливо, це було одне й те саме), й він хотів одразу обійняти її, але не наважився. Бо хоча Фріман сприймав її присутність як певне досягнення, немовби вони вже освідчилися одне одному у коханні, водночас він відчув у ній якусь ніяковість і мимоволі подумав (хоч і відганяв цю думку), що вони ще дуже далекі від кохання або принаймні наближаються до нього крізь якусь туманну таємницю. І Фріман, який часто закохувався, сказав собі: «Доки люди не стали коханцями, вони чужі одне одному».

У розмові він спочатку взяв офіційний тон: «Я вдячний за вашу люб’язну записку. Я з нетерпінням чекав на зустріч із вами».

Вона повернулася у бік палаццо. «Моїх рідних зараз немає. Вони поїхали на весілля на інший острів. Показати вам трохи палац?».

Фрімана ця звістка водночас потішила й розчарувала. Зараз йому не дуже хотілося зустрічатися з її сім’єю, але якби вона його представила рідним, це був би добрий знак.

Вони трохи пройшлися садом, а потім Ізабелла взяла Фрімана за руку й підвела до важких дверей палаццо, побудованого в стилі рококо.

«Що б ви хотіли подивитися?».

Хоча Фріман вже оглядав два поверхи будівлі, бажання бути супроводжуваним нею, так близько, змусило його відповісти: «Все, що ви захочете мені показати».

Вона повела його спочатку до кімнати, де ночував Наполеон. — «Це був не сам Наполеон», — пояснила Ізабелла. «Він ночував на Ізола Белла. Тут міг ночувати його брат Жозеф, а може, Поліна з одним зі своїх коханців. Точно ніхто не знає».

«Он воно що — хитромудра вигадка!» — сказав Фріман.

«Ми часто прикидаємося, — зауважила вона. — Це бідна країна».