Американська єврейська проза. Століття оповідань

У неділю, в глибокій депресії після короткого післяобіднього сну, Фріман почув стук у двері. Довгоногий хлопчисько у коротких штанах і подертій сорочці простягнув йому конверт із витиснутим на одному з кутів чиїмось родовим гербом. Притримуючи подих, Фріман розпечатав його й витяг аркуш тонкого світло-блакитного паперу з кількома рядками, написаними витонченим почерком: «Ви можете прийти сьогодні о шостій вечора. Ернесто проводить Вас». І. дель Д.». Було вже кілька хвилин по п’ятій. Від радості у ошелешеного Фрімана паморочилося в голові.

«Tu sei Ernesto[63]?» — спитав він у посланця.

Хлопчисько (років одинадцяти-дванадцяти), який великими очима із цікавістю дивився на Фрімана, похитав головою: «No, Signore. Sono Giacobbe[64]».

«Dov’e Ernesto[65]?».

Хлопець показав кудись у вікно. Фріман зрозумів це так, що хто б це не був, він чекає біля озера. Він переодягнувся у ванній кімнаті й за мить вийшов звідти у своєму новому солом’яному капелюсі та бавовняному костюмі. «Ходімо». Він збіг сходами вниз, хлопчик за ним.

На причалі на Фрімана чекав приголомшливий сюрприз: Ернесто виявився тим самим темпераментним гідом із клятим ціпком. Можливо, він був у палаццо мажордомом і служив родині давно. Роль гіда за цих обставин була йому вочевидь не до душі, судячи з виразу його обличчя. Мабуть, кілька розумних слів Ізабелли його приборкали, і він, попри свою бундючність, погодився демонструвати ввічливість. Фріман чемно із ним привітався. Гід сидів не в розкішному катері, як очікував Фріман, а на кормі здоровезного, пошарпаного веслового човна, чогось середнього між рибальською плоскодонкою та невеличким рятувальним катером. Слідом за хлопчиком Фріман заліз у човен через вільну частину заднього сидіння й, коли Джакоббе зайняв місце на веслах, нерішуче сів біля Ернесто. Один із човнярів на березі допоміг їм відштовхнутися, і хлопчик заходився гребти. Великий човен, здавалося, вимагав великих зусиль при маневруванні, але Джакоббе легко із ним справлявся, вправно працюючи парою довгих важких весел. Він швидко вів човен від берега до острова, де чекала Ізабелла. Фріману, який відчував піднесення й задоволення від цієї поїздки, насолоджуючись широким повітряним простором, все ж таки було незручно сидіти так близько до Ернесто, від якого тхнуло свіжим часником. Балакучий гід перетворився тепер на мовчазного пасажира. З кута його рота звисала погасла манільська сигара, і час від часу він із відсутнім виглядом колупав своїм ціпком поперечини на дні човна. Якщо там немає течії, подумав Фріман, то він її зробить. Ернесто здавався змореним, немовби пиячив усю ніч і не встиг відпочити. Одного разу він зняв свого чорного фетрового капелюха, щоб витерти голову носовичком, і Фріман побачив, що він лисий і виглядає несподівано старим.

Фріману хотілося сказати цьому старому чоловікові щось приємне (в цій чудовій подорожі не залишилося місця для ображених почуттів), але він не знав, із чого почати. І як відповідати, якщо той щось пробуркотить? Після довгого мовчання, вже трохи нервуючи, Фріман зауважив: «Може, краще я сяду на весла, а хлопчик відпочине?».

«Як хочéте», — знизав плечима Ернесто.

Фріман помінявся місцями із хлопчиком, але одразу пошкодував про це: весла були неймовірно важкі. Він веслував погано, дозволяючи лівому веслу занурюватися у воду глибше за праве, від чого човен збивався з курсу. Це було все одно, що тягнути катафалк, і, незграбно брьохаючи веслами по воді, Фріман зніяковіло відчував на собі відверті погляди хлопчика та Ернесто, які були схожі між собою темними очима та гачкуватими носами, як пара дивних птахів. Йому хотілося, щоб вони опинилися десь далеко-далеко від прекрасного острова, й у розпачі він наліг на весла. Попри болючі пухирі на руках, Фріман якимось відчайдушним зусиллям примусив себе гребти ритмічно, й човен став рухатися рівніше. Він із тріумфом підвів очі, але ті двоє вже не дивилися на нього: хлопчик тягнув по воді соломинку, а гід замислено вдивлявся вдалину.

Трохи згодом, немовби вивчивши Фрімана й вирішивши, що зрештою він не такий вже негідник, Ернесто заговорив досить приязним тоном. «Кажуть, Америка заможьна», — зауважив він.

«Достатньо заможна», — пробуркотів Фріман.

«Тош і ви теш?» — спитав гід із дещо ніяковою посмішкою довкола свого недопалку сигари.

«Мені вистачає, — відповів Фріман і чесно додав, — але мені доводиться заробляти на життя».

«Молодим у вас добре живетьсія, чи не так? Тобто завжди є шіо їсти, а для джінки в домі багато чіудових машин?».

«Багато», — відповів Фріман. Ернесто питає не просто так, подумав він, — його попросили про це запитати. І Фріман прочитав гідові цілу лекцію про американський рівень добробуту й узагалі про життя, підкреслюючи все, що може мати цінність для таких людей, як італійські аристократи, й сподіваючись на краще. Адже ніколи не знаєш, чого потребують і чого бажають інші.

Ернесто, немовби запам’ятовуючи щойно почуте, деякий час дивився, як Фріман веслує.

«Займаєтесь бізнезом?» — запитав він нарешті.